Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Хто цього не знає…

– У нас знають всі. Писано для когось іншого. А може… – завагався. – А оце: «Гамалія, Терський похід…» Гамалія відмовився йти в похід… Сього ще майже ніхто не знає. Проситься в гетьмана, аби послав когось іншого.

– А хто такий Глух?

– Се просто чудасія, та й годі. Глух – дід столітній із села Кнути. Туди приїхав сотник Шишкевич, особисто царем призначений, і почав налягати, чого податки не зібрані. Глух отаманував у селі, тепер отаманує його син, Василь. Василя не було вдома. Глух сказав, що про такі податки ніколи не чував за свій довгий вік. Шишкевич почав гримати на діда, погрожував. А дід тоді йому: «Я перебув дев'ять сотників і знав сім гетьманів…» – «Мене, десятого, не перебудеш, – Шишкевич йому. – Київ скуштуєш. Доповім президенту колегії Малоросійської…» – «Ось йому дуля», – дід на те. Шишкевич поскаржився в гетьманську канцелярію. Там реготілися. Що з діда взяти. Сто літ йому.

Ми помовчали, а потім ще раз прочитали останній запис. Він турбував найдужче. Я пригадував… Писали в Прилуки і в інші полки. І ці листи тримали в таємниці. Ті, хто їх возив, повертали назад у руки Жураковському або Савичу, чи й самому Полуботку, й одразу ті листи палили в грубі. Отже, на папір списана таємниця Генеральної канцелярії. Для чого?

Відповіді не доводилося шукати. Мене аж затрусило з того здогаду.

– Чого ти? – здивував Пилип.

– Мабуть, од горілки, – збрехав. – Страшно мені.

– Нехай йому буде страшно, – похмуро мовив Миля. – Знав я колись потаємних вивідників… Як служив у тому війську… чужому. А цей у своїх вивідує та чужим продає… Мав би писати на власній шкурі…

Я мовчав, не знав, що діяти. За мене вирішив Миля.

– Не повинна така гадюка повзати поміж нас. Не можна допускати його в Глухів.

– Яким чином?

Миля вирішував усе швидко й просто.

– А так. Може наробити біди. Оце, що написав, передасть у колегію. Та мало чого він ще знає! І що може вкоїти.

Для таких людей кінець один… Поїдемо завтра знову на розливи… Й вернемося без нього. Випаде з човна… Ти ж сьогодні випав…

Я жахнувся.

– Цур тобі… Гріх такий на душу.

– Його гріх більший у стократ, – суворо й переконано мовив Миля.

Ми не дійшли згоди. Я нервувався, я тратився… Як зустріну Ілька, що скажу йому?… Аби не бачити колишнього приятеля, одразу по тому, як вернулися до хати, розперезав куль околоту біля печі й ліг. Сказав, що мене морозить, що хочу спати. Натягнув на голову кирею, скулився під нею. Не спав усю ніч. Не знав, що робити. Моя душа розривалася на дрібні шматочки. Гнівався на Ілька, готовий був убити його й почував, що на таку помсту не здатен. Не знаходив викруту. Часом мені починало здаватися, що ми помилилися, я не вірив, що серед нас міг завестися отакий збродень. Ну через що став зброднем? З гніву на когось, з перестраху, за гроші? Він кпить з усіх, ненавидить всіх із-за своєї хвороби, з-за думок, що життя його коротке. Але хто в тому винуватий?… Помщається за це світові? Були не такі горопахи, не такі нещасні, ще й віддавали всю решту життя вітчизні. Звичайно, його потрібно б скарати. Але я не зможу жити з таким гріхом.

Перед світанком заснув, і снилися мені велетенські човни, вони пливли, і я також плив, але в маленькому човнику й зовсім у інший бік.