Розділ «Частина IV При чорній свічі»

Ілько встав рано, пішов порати худобу, я підхопився також, насилу понатягував збучавілі за ніч чоботи й подався за ним. Він саме закладав за драбини коням сіно. Я вхопив його за комірець сірої свити, мовив, відводячи очі вбік:

– Ільку, нам усім відома твоя проклята таємна служба… Мені й іншим. Ти розумієш, тобі туди вертатися зась. Я отримав наказ… Страшний наказ… Але вирішив сказати тобі: утікай світ за очі. І не спробуй об'явити про те в колегії. У нас там також є свої очі та вуха. Будеш знайдений на краю світу. Я зневажаю тебе…

Оце все надумав за ніч. Тільки виповів жужмом.

Ніколи більше я не бачив такого обличчя. Ількове обличчя поблідло, а далі попливло плямами, очі полетіли кудись углибінь, губи скривилися й затремтіли. Далі його обличчя збуряковіло, очі налилися кров'ю. Я думав, Ілько вб'є мене. У його руках були вила, вони погрозливо нахилилися. Хрумтіли сіном коні, десь поряд мекали вівці. І важко, з сухотним посвистом дихав Ілько. Мені було й бридко, і лють поймала мене. Адже Ілько не знітився, не заперечив, не просився й не каявся. Він і справді був готовий штрикнути мене трійчатами, навіть посунув на мене. Але я не відступив. І враз мовби щось засвітилося у моїй душі. Мовби щось спало з неї, й стало мені легко та ясно. Щось таке відкрилося мені… Ілько – христопродавець. Він служить ворогам. А я шукав собі чогось… Опертя якогось… Щоб жити. Для чогось жити. Так от для чого: боронити вітчизну. Від Ілька, від Лисовського, від Милорадовича, від усіх, хто за ними. Я ж там – далеко-далеко. Всі разом вони заподіяли мені багато зла. Й хочуть заподіяти всім нам ще більше. Захотілося вбити Ілька. І я не жахнувся цієї думки. Як він міг продатися? Нишпорити, підглядати за всіма нами? Й ділити з нами хліб, а зі мною ще й одну подушку.

У його руках були вила, вони погрозливо нахилилися

Я подивився на нього сповненим презирства поглядом і вийшов з хліва. Пройшов у кінець городу, став під вербою. Верба й лози вже викидали листочки. Повінь спадала, по всьому розливу видніли чорні острівці. По воді скакали сонячні зайчики – весна усміхалася з-під молодих вій. Я вагався, чи вчинив за Божими законами. Вперше сумнівався в тому, чи правдиво сповняю Божі заповіді, й подумав, що до сьогоднішнього дня не так, як треба, бачив Бога. Я бачив себе лише в покорі. Так, Бог – це любов. Любов до ближнього, до праці, до науки, до правди і до вітчизни. До вітчизни – насамперед. І боротися за неї – праве діло. Феофан Прокопович вчив нас любові до царя. Але цар не любить мою вітчизну. Отже… Я не можу любити його. Але чому любить його Феофан? Як він може любити його? Бо має з того користь. Отже, то любов з користі. Значить – не любов.

Ілько не прийшов до сніданку, не прийшов і до обіду. Його мати сказала, буцім поплив човном до далеких родичів, має їм у чомусь допомагати й повернеться аж через два тижні. Миля спочатку подивував на те – як це Ілько поїхав, не оповістивши нас, а потім здогадався про все й сказав мені:

– Якщо ти попадешся йому, він тебе не випустить. Дурний ти, Іване, за що й подобаєшся мені.

По кількох днях ми поверталися в Глухів. Їхали лісами, луками, жовтими від квітів. Весняні квіти – майже всі жовті. Тільки подекуди, поміж жовтого, синіли півники. Надзвичайно тендітні й ніжні, вони й росли не купами, як жовті, а поодинці, поміж трав. Світило сонце. Щиглі посвистували на ще холодному вітті. З лугових озерець парами зривалися качки. Десь ґелґотіли гуси й трубили лебеді. В лісі цвів сон. Сніг розтанув і скрізь було видно купи лосиних, оленячих та козячих бурульок. З-під куща сухої нехворощі виповзла гадюка, засичала. Коні шарпнулися вбік. Кажуть, о цій порі гадюки люті й страх які отруйні.

Миля обіперся на луку сідла й раптом заспівав:

Тим трава зелена, що близько вода,

Тим дівка хороша, що ще й молода.

Я підхопив, і ми повели пісню вдвох:

По травиці ходжу, та й не находжуся,

Кого вірно люблю – та й не налюблюся.

Козаче, серденько, не ходи удень,

Не ходи удень, не сміши людей,

Ходи уночі при ясній свічі.

Було весняно, легко на серці. Одначе Глухів звіяв з душі весняні леготи. Все там було сповнене тривоги, настороги, якоїсь зачаєності. Чогось чекали, щось мало статися. Вже й сталося, тільки не знали достеменно, що саме. Привіяв вітер-москаль чутки, що в Санкпітербурху цар із Вельямшовим плетуть на Україну чорні cіті. Що гетьмана козаки більше обирати не будуть, що права й вольності у них одберуть і що весь люд український цар забирає в неволю.

Чутки ці незабаром справдилися, вийшов новий царський указ, та такий страшний, немилосердний, що його й надсилали частинами, боялися, аби козаки не взялися за шаблі, аби не почалася нова Хмельниччина.