Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– А Уляна?… – запитав, мліючи в душі.

– Змарніла. Богомільна стала. – І враз звела на мене очі. – Я все знаю, Іване… Але ж ти, мабуть, вже забув?…

Слухав, як б'ється в грудях серце, як шугає у вухах кров.

– А якщо не забув?

– Воля Божа… звершилася.

– Хіба Божа? Царева…

– В церкві…

– Не треба, Оленко. Я все розумію…

Оленка відпила маленький ковточок вина.

– Тобі потрібно закохатися… Клин клином…

– У серце клин не вбивають.

– А добра чому свої не вимагаєш?

– Спочатку не хотів. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне…

Наступного дня ми від'їжджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у поводі коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу близкість, нас пов'язували ті самі думки, та сама таємниця. Ця ниточка, тонка, невидима нікому, була міцна, як сталевий ланцюг.

– Я знаю, що в батька пильна охорона, – сказала на прощання Оленка, – сердюки там усілякі й інші козаки, але… але пообіцяй мені бути при ньому й охороняти особисто.

Я пообіцяв.

Мій кінь з місця взяв скоком.

Сам не відаю, чому не розповів гетьманові правду про Якова, сказав, що він хворий. А про Галагана розповів. Гетьман мовчав, тільки низько схилив голову.

У моїй голові роїлися думки про те, що не варто було кликати Галагана, погромника Січі, одначе не сказав нічого. Кликали всіх. Я, Борзаківський, Биковський, Рубець, Ханенко, Лагович, довірений канцелярист Іван Романович – всі ми два тижні не злазили з коней. Гетьман хотів, щоб чолобитну цареві підписала вся генеральна старшина і всі полковники, сподівався взяти одну чолобитну з собою, а з другою вирядити поважну депутацію. Одначе чимало старшин не приїхало, вигадували всілякі відмови, прикидалися, як і Яків Маркович, хворими. Галагана Полуботок таки вимусив приїхати («сим універсалом ознаменую і грізно наказую»), пославшись на те, буцім на того є дуже поважна скарга; Галаган приїхав, але, довідавшись, що скарги немає, одразу й ударився навтьоки. Загубився десь під Черніговом Лизогуб, бунчужний генеральний, будував монастир і відгородився монастирською стіною, не приїхав і київський полковник Танський і ще чимало. За декого підписувалися – хто сміливіший – наказні, судді, значкові та бунчукові. І думав я… Що ж страхає, що гне в дугу цих мужів зацних… Адже чимало їх прославилися на полях ратних, відомі своїми подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям! Либонь, на полі брані подвиг видимий усім і смерть швидка, а тут, під теплим ліжником, віч-на-віч з своїми думками та сумнівами, важко виборювати себе в себе ж таки, по крихітці, по дрібочці витискати з серця страх. А ще ж поруч жінка та діти й добра, які не охота втратити. І шепчуть у вуха дві сторони, одна, що все це справа ризику гідна, й інша – справа ця більшою мірою сумнівна, ніж здобутня. І якось так воно ведеться, що той, другий голос чутніший та переконливіший.

А тим часом ладнали вози, рахували гроші на проїзди та прожиття, писали подорожні. З Пітера повернувся Вельямінов, він ті подорожні охоче підписував. Був веселий, навіть привітний. Цар схвалив усі його діяння, відкриті й потаємні, підлі, підступні – як підтяти під корінь козацьке врядування.