Розділ «Частина IV При чорній свічі»

У суботу ми в'їжджали в Лубни. При самому в'їзді трапилася пригодонька: відстала й почала хляботіти підкова на правій передній нозі мого коня, він закульгав, ми запитали, де кузня, й під'їхали до неї. Але коваля не було, пішов у місто, його довелося довго чекати. Я сидів у темній приземкуватій хаті, розмовляв з дідом, який вигрівав на лежанці кості, в мене на колінах лежав попелястий кіт і стиха мурликав. Приходили міщани – той жало на сапі одтягти, той чаплію полагодити, приїхав і Марковичів челядник, привіз півв'язки заліза на лемеші, розпитався в мене, хто я й звідки, та й поїхав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жінка й сказала, що коваль лежить у корчмі п'яний. Тоді Миля сам узяв молоток та вухналі й підкував коня. Милю я залишив у корчмі, а сам потрюхикав до полковницького двору. Багатий то був двір і чепурний, хліви та клуні, погреби і льодовні криті ґонтом, а будинок і флігель – черепицею, скрізь порозбивано квітники й біліли посилані піском доріжки.

Багатий господар полковник Андрій Маркович. І крутий вельми. Почуває силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар власноручно одягнув йому на шию голубу стрічку. Скуплював багатства владною, дужою рукою, одбирав землі в козаків та посполитих, ставив млини на ріках та горбах, рубав ліс понад Сулою та продавав на слободи.

Челядник провів мене до світлиці, й там я зустрів Оленку. Була чи то розгублена, чи то розхвильована, поправляла на голові білий серпанок, який носила замість очіпка, кутала плечі в зелену квітчасту хустку, хоч було зовсім не холодно.

– Сідай, Іване, – запросила трохи розгублено.

Я сів на оббиту зеленим сукном лаву. І всі інші лави були пооббивані зеленим та синім сукном, і стояли фотелі з високими стінками, й стіл на лев'ячих лапах, і дві шафи з горізьбою. Й скрізь на стінах – зброя, від луків і кольчуг стародавніх до булдимок та карабінів найновіших. Здавалося, тут мешкають щонайзаповзятливіші вояки. Щоправда, полковник Андрій – козацюра справжній, він і нині у Терськім поході, а Яків нюхав пороховий дим тільки на полюванні, хоч нині виконує уряд наказного полковника. Що то значить мати багатих і вельможних родичів. Так дорікнув йому в мислях за зброю і одразу подумав, що й сам син предків славетних, а жодного разу не стрілив по ворогу.

На лаві поруч мене теж чомусь лежали дві шаблі та ронди.

– Збирався Яків одвезти до золотаря, та от така недоля – занедужав, – бідкнулася Оленка. – Кашель у нього, магнезію приймає.

Мене пойняла досада. Хоч і не був у тому винуватий, але не виконав Полуботкового доручення: не поїхав у Глухів Ґалаґан і тепер ось не по'где Яків. Оленка, либонь, вловила розгубленість на моєму обличчі.

– Був лікар солдатський, і наш цирулик… Віск з живицею та здором на яйцях замішані давали і мед з цибулею – а кашель не проходить.

В сусідній кімнаті забухикало, і вона повела очима.

– Чуєш. Так бідолашний мучиться…

Я не знав, що сказати.

– Зайди на хвильку. – Оленка прочинила двері спальної кімнати.

Я переступив поріг. Скрізь біло, рожево, біло-білі ліжка тонкої, химерної різьби, білі фіранки на вікнах, біла серпанкова завіска на іконах у кутку, білі подушки й простирадла купою на одному ліжку, а на другому з-під білої ковдри виглядала чорна кучерява Яковова голова. На бильці ліжка – халат бухарський рожевий, підбитий зайцем.

– Спасе Бог, – привітався я.

– І тебе також, – прохрипів Яків. – Днина гожа… А я оце лежу. З чим завітав?

– Прислав пан полковник. Сподівався побачити тебе, щоб погомоніти об тій самій матерії.

Яковові очі стрибнули горобцями.

– Куди мені… Хіба що на смерть.

– Бачу, бачу, – мовив я.