Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Дадуть, – запевнила челядниця.

Спершу я взагалі хотів не йти на полковницький двір, але потім мене пойняло дивне почуття. З тої миті, як довідався про Яковове боягузтво, ба – зраду, перестав поважати його, знав, що вже ніколи не зніяковію перед ним, не позаздрю йому.

Та й хотілося розпитати в Оленки про Уляну. Знав – здружилися Толсті з Марковичами вельми.

Мабуть, за ті кілька хвилин я дуже одмінився, це помітила й Оленка.

– Щось з тобою, Іване, сталося? – сказала. – Якийсь ти… Ну, не розберу який.

– Такий, як і був. Хвороби мене не беруть, і магнезію мені не доводиться пити.

Оленка почервоніла до кінчика носа.

Обідали ми в наріжній кімнаті, і хоч за стіною покашлював Яків, почувався вільно, невимушено, в мені справді щось одмінилося, я мовби викупався в живій воді й став зовсім іншим. Я не боявся нікого, насамперед самого себе, всіх отих засторог, які зринали невідь з чого, а найперше від думок про всілякі темні сили. І коли Оленка повела оповідь про двох лубенських упирів – живого та мертвого, – один з яких, мертвий, п'є людську кров, я запитав:

– Де він?

– Живе десь там, під старими млинами… Для чого ти запитуєш?

– Щоб побити його.

Звичайно, я не збирався ставати на бій з упирями, бо, опріч всього, знав, що їх немає, вони – суть вигадка темних людей, але коли б довелося виказати свою хоробрість, пішов би вночі до тих млинів.

Оленка сполотніла й пильно подивилася на мене. Ми обідали довго й пили вино волоське, й на моє прохання стоянець того вина Оленка послала Милі. Аж у кінці обіду я повідав Оленці, що її батька, пана гетьмана, покликано в Пітербурх, і це її вельми стривожило та налякало. Я заспокоював її й пообіцяв, що обов'язково поїду з паном гетьманом до північної столиці й надсилатиму їй звідти вісті. Вперше ми розмовляли з нею про гетьманський уряд, московські постої та Московію, про те, що чекає в найближчий час наш край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що обстоює її батько, бо я вже здогадувався, що Яків туманить їй голову брехнею. Я сказав Оленці, що пан Полуботок супротивиться Малоросійській колегії, бо ж вона хоче понищити наші давнини, наші вольності, що цар хоче прибрати всю Україну до рук і завести в ній панщину. Вже й судити самі себе не можемо, й торгувати, з ким хочемо, й книжки видавати свої, а тільки ті, які нестеменно московські, он і всіх спудеїв правобережних з Київської Академії, у якій і я мав честь навчатися, вигнано, з тисячі спудеїв лишилося сто шістдесят один, нових спудеїв з правого берега Дніпра до Академії не приймають, і вже над нашим військом у походах настановляють тільки московських начальників, і що всі наші звичаї цар хоче перемінити на німецькі та московські. Цар намагається забрати з гетьманових рук всю владу, й, коли люди побачать, що в гетьмана влади немає, побіжать з доносами один на одного до московських урядовців, що вже й почалося. Отож гетьман опирається щосили, розсилає свої універсали й велить розбирати справи тільки своїм судам. Поки Петро не мав такої, як нині, сили перед Полтавою, та й після неї, обіцявся тримати український народ у милостях, яких «не має жоден народ у світі», саме так сказав, і обіцявся, що воєводи «не будуть інтересуватися до українського населення, військо матиме над собою своїх проводирів і без великої потреби їх не посилатимуть у походи». А тепер он щороку десятками тисяч женуть козаків на Ладогу, під Дербент, де вони гинуть, як мухи.

– Ти сама поглянь, як зубожів, як оскудів люд наш, як його розорюють московські постої і побори непосильні, подивися, скільки в нас калік і старців… Он у ваших Лубнах вся церковна паперть обсипана ними, як горохом…

Оленка слухала, і її очі поймалися смутком.

– Я ніколи не думала про таке, і Яків мені нічого не розказував. Все про птушок своїх, та про зайців, та про свиней поросних. Вчора водив мене їх оглядати, й тавра свої ставив на свинячих вухах… А ти, Іване, такий розумний. – І раптом вона заплакала: – Ой, таточку мій, таточку. Боюся я за нього.

– Йому іншої путі немає, – сказав суворо. – І мені теж. А ти… нічого такого Якову не кажи…

– Він – муж мій…

– І однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринців побивав. І в походах він увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього. А Яків… Хіба випадково він захворів, довідавшись, що я приїхав од пана Полуботка? Він відає про все.

– А я думаю, чому ми в Глухів перестали їздити… Все в Ніжин та Ніжин. Той Толстой такий потурмак…