Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Він топче ногами той закон… і всі закони. Його закон – сила. Військо. Держава.

– Правдиво. Сила, держава. В ім'я її… – беззаконня.

– Але ж і ти – в ім'я її. Іншої, своєї… Чи не так? Чи не програли ми все тим законництвом?

Я хотів сказати, що ми чисті перед Богом, не сказав. Отець Єлисей мовби читав мої думки.

– І ось ми всі – раби… Не тільки царя небесного, а й земного. «Івашко Брюховецький…» Івашко!.. Там всі Івашки, – й зареготав по-гемонськи, аж мені мороз побіг по плечах.

– Не всяка держава – беззаконня, – захищався Полуботок.

– Іншої я не знаю. Інших не було. Од часів Ірода і до часів нинішніх… – Жорстко стулив сухі губи.

– Творити її потрібно справедливу. В ім'я людей…

– Він теж – в ім'я людей. Своїх…

– Ні… не в ім'я людей. Ти сам сказав: там люди – ніщо, івашки. Раби. В ім'я… самої держави… ідола… Вона поглинає їх усіх… І поглине. Жорстокістю й безсердечністю. Це переходить у всіх… У кров… Як гірчак земляний у все, що на ній росте. Й чим далі, тим більше.

– Виходить, всі вони не винуваті?

– Не знаю. Це вельми складно… І винуваті й не винуваті. Самі не живуть, не вміють жити, й іншим не дають. І якщо не захистимося, станемо, як вони. Тобто не такими… В латках, у нужді. Та ще й принижені. Вони ж, найрабіші раби, возвеличуватимуться над нами, не тямлячи власного рабства. Се – страшно.

– То про який закон річ? – знову скрючилася на стіні кажаном тінь. – Такий закон визнавати не можна. Потяти його…

Полуботок раптом підвівся, полум'я свічок тіпнулося, одна з них погасла. Він важко ступив від столу на середину світлиці, круто повернувся:

– Не гніви мене, попе. Потяти – чим? Немає в нас такої сили. Була один раз – при Богданові, втратили. Розсмикали її далі… Згадай Виговського, згадай Дорошенка. Який муж був! Як любив її, Україну! А всі, всі проти нього – й турки, й татари, і ляхи, і москалі. Одіб'ється від одного, з інших сторін налягають. Дешевою кров'ю хочуть посісти наші землі. Неначе змовилися, неначе нечиста сила їх водить. Жодної години перепочинку. Тільки… щоб під себе… Собаки… – скреготнув зубами.

– Були шведи…

– Безумно сміливий, авантюрний королик… Дав під Лісною побити корпус, який ішов до нього. Коб з'єднався з ним, ударив на царя – пір'я б з нього посипалося. А він – через усю Польщу та Україну… Стратив сили. Жменька вояків лишилася. Мазепа ж… Перехитрував себе і всіх нас. Дав розтягти власне військо. Звитягу давно втратив… Мав би раніше звернутися до війська. Ми нічого не знали… Петро укази слав, а він у мовчанку грався. Військо тратилося, нічого не розуміло. Відтоді немає у нас справжнього війська. В кожному містечку – гарнізон московський… – Полуботок глибоко зітхнув і знову сів… – Не можна… Ніяк не можна… Море крові… Даремно… Не маю на те Божої волі. Маємо домагатися наших законних прав… Відкрито. Чесно. Не таячи за спиною ножа. – Ще раз зітхнув. – Ми хилимося й хилимося, а вони далі нас гнуть і гнуть. Але… Мовчи, попе. Ти вже й так зламав тишу в моїй душі. І святість порушив. Не гоже мені так гніватися перед причастям, не буде мені добра… Що там у Сіверську, Іване? – звернувся до мене й покивом голови попрощався з отцем Єлисеєм.

Я розповів, і також покивом голови гетьман відпустив мене. Вийшов на подвір'я, й здалося мені, мовби за хатою щось гупнуло. Сторожкість, котра не полишала мене останнім часом, підштовхнула, й ледве я ступнув за ріг, як од вікна, неначе сніп з воза, обвалилася, а далі шелехнула в сніг і подерлася до приметеного снігом тину та перевалилася через нього довгопола постать. Майнули поли, майнула біла пляма обличчя. Я аж присів – мені перехопило подих. Постать видалася знайомою. Що робив тут цей чоловік? Для чого зазирав у вікно? Ясна річ, для чого. Неспасенним ремеслом бавиться… Ми вже всі знали, що за паном гетьманом пильно наглядають з колегії. Чорні тіні скрадаються поза тинами, скачуть верхівці, буцімто в своїх справах, у ті міста й села, куди їде він.

Але ця постать!.. Ні, не може бути, – розмірковував. Привиділося, приверзлося. То хтось інший… Цур – навести підозру на свого товариша. Гетьману скажу, що хтось був під вікном, але ману наводити не буду.

Я йшов до свого куреня й часто оглядався на одинокий вогник у вікні гетьманового будинку. Либонь, він горітиме до пізньої ночі. І раніше бачив той вогник. Бувало, погаснуть усі вогні й світиться лише два. Один – у вікні Полуботка, другий – у вікні Вельямінова. Ті вогні неначе змагалися, який якого пересвітить. Біля одного, скинувши перуку, ниже на папір доносні слова драпіжний генерал, вимірковує, як краще, підступніше провести отой указ царя, «про який не тільки старшині, а й своїм колегіантам об'явити не можу», як посварити старшину з своїм людом, як обібрати й уярмити той люд. Старається, сопе, скрапує чорнило з пера, скрапує з простудженого носа капка, лоскоче пір'їною підборіддя й заплющує в солодкому маренні про нові чини, нові маєтності очі.