Розділ «Частина IV При чорній свічі»

І не гасне вогник у Полуботка. Гетьман сидить, підперши голову руками, думає, як захиститися від тієї напасті, як не дати, щоб понищили останні вольності та права народу, врятувати від кріпацького хомута український люд.

Нині Вельямінова немає – подався до північної столиці з наклепами, підказками цареві – видивився багато, наміркував підступів також. Але сьогоднішньої опівнічної пори блимає ще один вогник. У приземкуватій хаті козака Ясочки народилася дитина. Вільний чи раб? Те ще невідомо.

Віддзвеніли струмки, під вікном куреня, біля якого було моє місце, гострими шаблями рвонулися вгору півники, виткнулися тендітні, кволі, буряково-рожеві стебельця півоній. Півники та півонії посадив хтось з канцеляристів, але не зізнається в тому, і ми не знаємо, чиї вони, в чию честь квітують. Повінь велика була того року, вона застала нас з Ільком та Пилипом Милею в селі Гейманівка на Удаї. То було рідне Ількове село, й він запросив нас на Великдень у гостину. Повінь прийшла нагально, річка Удай, на якій стояло село, розлилася в одну ніч, відітнула нам шляхи від'їзду. Кущі, дерева, здавалося, бродили в воді, водяна гладінь зливалася на овиді з небом, лишивши незайманим лише горб, на якому злякано тулилися одна до одної хати.

Ми не могли виїхати, бо повінь знесла місток на греблі, а приїхали візком канцелярії, якого не хотіли кидати. Та й не вельми поспішали. Було хороше, хоч трохи й незвично серед цих водяних просторів; надто нам подобалося їздити човном у ліс, висаджуватися на високих сухих горбах, полювати зайців та кіз, а також ставити крильчаки та верші.

…Дерева поклали на воду хисткі тіні, наш човен перетинає їх, угорі вільгло шелестить олешина, й чорнильні сережки падають на тихе плесо. По плесу, по таємничій весняній воді розлилася душа, й бачиш, що вона також безмежна й ніжна. Весна усміхається, весна зітхає на повні груди.

Одного разу ми знайшли чужого крильчака, мабуть, господар забув, де його поставив. У крильчаку була дохла аршинна щука та кілька краснопірок, такої великої щуки я більше ніколи не бачив, мабуть, вона хотіла накинутися на краснопірок, які вже були в крильчакові, й влетіла туди сама. Я уявив, який страх вона викликала в тих малих рибок, як вони металися, а подітися було нікуди. А потім щука здохла від голоду. Й не поласувала рибками. Здихала, а їх не поковтала. Чому? Страх має більшу силу, ніж голод? Дивні загадки ставить перед нами життя. Борсаючись з крильчаком, у якому була щука, я вибовтнувся з човна. Гойданув його вельми, проте Миля та Ілько не повипадали, бо Миля встиг ухопитися за дерево. Я опинився попідруки в студеній воді, яка вогнем ошпарила мені тіло, Ілько та Пилип втягли мене в човен і притьма погнали до села. Гребли поперемінно, а потім Миля посадовив мене на весла і змусив гребти. Я добовтався до берега, випустив весла й подибцяв до хати, бо бігти не мав сили. В хаті Миля стягнув з мене увесь одяг, і я переодягнувся в сухе – смертну одіж Ількового діда, яка дідові не пригодилася, бо втопився в Удаї і тіла не знайшли. Матня волочилася по землі, а рукава кунтуша були короти. Миля примусив мене випити півкорця горілки, сипонувши туди півжмені пороху. Опекло всередині, я чув, як біжить по жилах вогонь, як розсипається в животі жар. Здавалося, порох спалахнув. Мій одяг викрутили й повісили на тин, чоботи засунули за заслінку.

Після обіду Миля ліг спати, Ілько пішов у гості, а я якийсь час сновигав по двору без діла, а тоді й собі вклався на лаві, підславши під голову Ільків кунтушик. Перед очима все ще гойдалися води, гойдалися дерева, синьо цвів ряст на піскуватому згірку, й те гойдання не заколисувало, а розколисувало. Перекинувся на другий бік, і здалося мені, що щось прошелестіло під щокою. Муляв рубчик. Лапнув рукою й намацав розпоріх, посунув руку – намацав щось цупке, гладеньке. Підвів голову й побачив у кунтушику кишеню, але не там, де вона мала бути, а в підкладці з лівого боку, майже в полі. Це мене вельми здивувало. Не стямився, як у пальцях опинився згорнутий вчетверо аркушик голубого паперу. Нічого не розуміючи й без докорів сумління – адже і в мислі не клалося про якісь таємниці, – розгорнув, почав читати. Читав і нічого не міг втямити. «Гамалія, Терський похід…» «Полковник. 26. У місяць – 4. Обозний писар 14». «Глух. 7 гетьманів». А далі прочитав таке: «Писан лист до пана обозного полку Прилуцького з предложенієм, що поневаж по трикратнім писанії полковник тамошній для обачення не хотів приїхать, того ради послали туди в Прилуку Філіпа Борзаківського, аби там якось зробили общее намєрєніє подати чолобитну всією старшиною полку Прилуцького, на котрій мають вони всі, вбачивши в тому пользу, руки підписати».

Що довше вчитувався в цидулу, то більші мене поймали сумніви. Щось підказувало, що це не звичайна цидула. Я не осягав усього, не розумів, для чого вона написана, але тямив, що тут – таємниця. І то не проста. Чомусь мені майнуло Ількове обличчя під гетьманськими вікнами. Майнуло й пропало.

Одначе тривога ходила в мені, як звір у лісі. Я розбудив Милю.

– Потрібно поговорити, – прошепотів на вухо. Велике, кругле, як діжа, Милине обличчя, м'яте зі сну, було сердите й спантеличене. Він лупав обпаленими повіками, плямкав губами.

– Тебе що, курка гедзнула чи зовсім скапустився!

– Ходімо, ходім, – потягнув за полу. Озираючись, неначе злодій, повів Милю в клуню, стали за дверима, лишивши чималу щілину, щоб видно було подвір'я. Простягнув Милі папір.

– Читай.

Він читав, знизував плечима.

– Що це таке? До чого?

– Не знаю. Знайшов у Ілька в кишені. Потайній.

– У потайній?

– Так.

– А що означають ці значки? «Полковник – 26…»

– Полковник отримує таку платню…