Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Але в цьому місці мої думки знову наштовхувалися на перепону. А звідки тоді страждання і гріх? Його вчинили вже Адам і Єва, творені руками самого Бога. Я заплутався, нітився душею, не мав способу, сили та розуму пізнати бодай зовнішні ознаки світу, а що вже казати про його глибини! Що таке світ і що таке в ньому я? А інші люди? Чому вони такі? Чому оці москалі накладають стацію на цих людей, відбирають їхню працю? Чому козаків женуть під далекий, непотрібний нам Дербент і вони гинуть тисячами? Це також від Бога? На ці запитання не міг відповісти, й лишалось втішатися молитвою, а також думкою, що я є тільки в єднанні з Богом, а сам по собі – нічого не значу. Може, згодом я пізнаю бодай себе й зрозумію хоч щось у цьому світі. Для цього я прийшов у нього й мандрую по ньому; для чого живуть інші люди й для чого існує він сам, цей великий, барвистий, тривожний, захланний світ, я також довідаюсь потім.

Милі трохи боявся, трохи осуджував його за схильність до пиятики, за одчайдушність і водночас дечому вчився в нього. Академія вклала в мою голову багато знань, від Арістотеля до Феофана Прокоповича, знань не для життя, а для думання. У Пилипа я несамохіть, навіть проти власної волі, вчився жити, хапатися де зубами, де руками, де пробігти, перестрибнути, а де й проповзти. Корисна наука, хоч і гірка та сумна, нею оддавна користується значна частина людства.

Було б неправдою сказати, що в своїх мандрах нас здибували тільки лихі пригоди та ми лише терпіли злидні. Розкошів, звичайно, не мали, але бували й хороші лагідні дні. Ось чвалаємо дорогою, холодком – дорога в'ється попід старими, дуплистими вербами, входимо до села, минаємо першу, другу хату, розглядаємося, де б попити холоднячку, куди краще зробити першу візиту добродійці удачі, аж нас зупиняє окрик:

– Ану ходіть-но сюди, молодці!

Зупиняємося, повертаємо на поклик голови. Багата, видно вже на перший взір, вельми багата хата з високим, широким ґанком, обвитим виноградом, за хатою осокори, на одному буслове гніздо, в праву руку – сад, в ліву – двір з хлівами та коморами, звідти в'їзд, а вхід – через хвіртку навпроти ґанку. На ґанку сидить чоловік з густим пишним, що ледь в'ється й пшеничною хвилею нависає над чолом, чубом, розкішними пшеничними вусами, тугим, трохи схожим на котячу морду, обличчям, у вишитій сорочці, розімлілий, роздобрілий, либонь, щойно смачно пообідав, на одному вусові ще видно білу цятку – необлизана сметана, перед ним стоїть кухоль з узваром, на таці – груші та великі жовті сливи – запиває обід, засмачує його садовиною. Ліва брова ледь заломлена, права – трохи опущена, – одразу видно – не простий козак, місцевий урядовець. Та й хто інший може дозволити собі розкошувати на ґанку такої днини: Петрівка, давно минули Петро та Дем'ян, жнива, вчора був Паликопа, сьогодні всі в полі, на роботі, поспішають, а він сидить, знічев'я поглядає на шлях і зупиняє окриком усіх проїжджих і перехожих. Не зупиниться одразу, пошле навздогін наймита, а то й поскаче козак та заверне не-послуха назад.

– Охрім Шквиря, місцевий сотник, – одразу, щоб не було ніяких непорозумінь, відрекомендовується. – Хто такі будете і куди йдете?

Миля відсторонює мене, виходить наперед. Він – втілення покори, лагідності, доброти й доброзичливості, ще й глибокої шаноби: велика кругла голова з зім'ятою мичкою чорного, з ранньою памороззю сивини чуба схилена, руки опущені (в лівій – шапка), плечі схилені, великі круглі очі чисті та ясні. Я сам дивуюся такій Милиній переміні: чи його втомила довга дорога й сподівається на відпочинок та поживу, чи й справді йому сподобався сотник, тільки ж бо я знаю, що ті очі бувають і пронозливі та хитрі, й злі, й ледачі.

– Хто ми і що ми, вельце ласкавий пане? Про себе скажу: й сам не знаю, хто я. Так, перекотиполе, колишній охочекомонний козак Прилуцького полку, а далі турецький галерник і матрос, і гармаш на суднах французьких та голландських… Валасаюся по світу, бо нема куди прихилити голову, там помахаю ціпом, там мішки попиряю, там допоможу коня підкувати, там підморгну молодиці, й вона насипле миску борщу. А інша й варениками пригостить. Якщо підморгну гарно…

Сотник смачно засміявся. Потютькуватий і простакуватий Миля нині неймовірно тонко вловив сотників настрій: той випив чарку, смачно поїв, роздобрів, розніжився, його душа жадає ще чогось солодшого, бодай у жарті, й Миля солодить йому її. А щоб сотник до кінця зрозумів, що то жарт, Миля докидає:

– Але якби сподівався на ті борщі, давно б ноги простягнув. Простий, значся, я чоловік. А ось він, Мартин Рибка, – тут Миля відступає убік, являючи сотнику у всій красі мою нужденну постать, – отакий, незавидний на вигляд, отрок достоїнств великих і талантів значних.

– Що ж він уміє? – недовірливо каже сотник.

– Запитайте краще, чого він не вміє, – покірливо, але й з достоїнством мовить Миля. – Голос має такий, що мертвих піднімає. Пройшов філозопію і богослов'я, – ллє купі Миля (ох, як ллє, я червонію й нічуся, але боюся сказати правду, заперечити Милі, бо він мене потім з'їсть), – всю службу Божу, навіть кафізму напам'ять шпарить, у всіх науках вправний, особливо в гісторичній, парсуни знатні малює, житія святих оповідає так, що ті святі стають ще святіші…

– Ану заспівай «Іже херувими, царице моя…», – велить мені сотник, але Миля докірливо й прохально водночас хитає головою:

– Ваша вельможність, після такої довгої дороги, спеки сухим горлом можна попсувати святу молитву і явити не той, що вподоба ваша милість, голос. Звичайно, він заспіває й так, але було б краще, якби він вповні і у всій красі втішив ваш тонкий слух.

Я вже ледве переводжу дух від Милиного словоблуддя, не властивого йому, і хочу щось сказати, але сотник перепиняє мене:

– Доречно. Оришко, – кличе наймичку, – нагодуй прочан. Та не скупися.

Ми їмо всмак, наїдаємося донесхочу. Одначе, коли виходимо на подвір'я, виказувати свій співоцький хист мені випадає не одразу, бо біля ґанку стоять двоє козаків, які прийшли позиватися за якесь сіно, а за яке, я не можу второпати з їхньої мови, бо вони кажуть не водне, перебивають одне одного й взивають одне одного всілякими невшетечними словами і навіть сукають дулі.

Сотник довго слухає, погладжуючи вуса, далі починає їх посмикувати й врешті:

– Гавриле, Митре! – Через перелаз перестрибують двоє козаків. – Посади обох у погріб, нехай там посидять та погомонять, може, дійдуть згоди. Пива жбанок поставте їм… А закусі не давайте. Повечеряють ладком у того чи в того вдома.

Як я побачив пізніше, отако сотник Охрім Шквиря судив майже завжди. Я співаю йому «Богородице, зри скорботу мою» і «Богородице, діво», по тому сотнику виносять скрипку, і ми вдвох співаємо «Іже херувими…», «Святу Марію» та спасівських пісень. Шквиря співає й заплющує очі, він вельми кохається в співі. Як я потім побачив, не пропускав у церкві жодної служби, ставав завжди попереду, біля самого криласа і, якщо дячок затягував не на той глас або півча брала занадто низько чи високо, поправляв. Тільки мене, їй же Богу, не поправив жодного разу, хоч сам визначив мене в піддячі й наказав, щоб поклали мені платню. Я співав і з півчою, і при панотцеві, прислужуючи йому – подаючи то Біблію, то кадильницю, то свічі, допомагаючи правити літургію. Гарного клича чоловіком був сотник Шквиря, іншого такого мені не доводилося бачити. При церкві був шпиталь, у якому лежали покалічені під Азовом козаки, а також тулилося чимало інших калік і старців, і на всіх він щотижня посилав круп, хліба, горілки, дві свічі й сплачував прачці та кухарці, й вона варила страву на всіх, на відміну від інших шпиталів, де кожен капарив страву собі сам.