Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

Вдачі пан сотник був лагідної, часом впадав у смуток і зажуру й тоді замикався в хаті й не виходив по кілька днів. У нього померли дружина та син, лишилася дочка, й він віддавав їй всю свою любов, навіть у походи намагався не ходити із-за неї. Але невідомі нам шляхи Господні й добро не завжди оплачується добром, по кількох роках довелося мені побувати в посильці в пана сотника, і я не впізнав ні його самого, ні його колись такого затишного, тихого гнізда. Узяв пан сотник собі зятя, узяв дочці до любові безмаєтного хорунжого, передав йому все господарство, а хорунжий виявився людиною ворохобною і підлою, й розпочалися поміж ними сварки та бійки, й люто билися вони на шаблях, і відрубав хорунжий сотнику праву руку. Я вже знайшов старого, зморщеного, зжовклого чоловічка, який сидів на призьбі, нюхав німецьку табаку й витирав рукавом зажурені, в червоних прожилках сльозливі очі.

Якийсь незрозумілий триб життя людського: все, що починається добре, здебільшого закінчується погано, веселе вінчається сумним, а безмрійне – тяжкою думою. Який з того зробити висновок, не знаю, дехто тлумачить так: живи, поки можна, розкошуй і гуляй, а дехто – навпаки: не випробовуй долю – не жартуй з нею, живи праведно в постах і молитвах, і тобі воздається.

Але ж сотник Шквиря жив праведно?!

…З поля йде череда, здіймає на всю вулицю куряву, корови поспішають одна поперед одної, вим'я їм розпирає молоко, в декотрих воно ціркає з дійок на дорогу. Дорога, верби понад нею, хліви й хати – геть усе пропахло молоком.

– Молочка оце б попити, – мовить Миля.

– Ти що, не наївся? – дивуюся я.

– Та… Дитинство згадалося… Мати… Славна вона була в мене, – й ніяковіє.

Вперше цей закоржавілий волоцюга, випивайло згадав отако матір, і в моєму серці скипається сльоза, бо ж і моя мати була добра та славна, й сподівалася знайти щастя в дітях, і пішла на той світ, не знайшовши його, а мене зла доля, злі люди покривдили навіки і пустили по світу старцем з оскуділим серцем. І я також запечалимося, й той хороший настрій, який зродився в моїй душі після гостин у пана сотника Шквирі, в'яне в ній.

З легкої руки пана сотника велося нам і малося в тому селі гарно. Скінчилися жнива – врожайні цього року, – люди вітали паляницями та пампушками з нового урожаю Маковія та Спаса, а там уже підоспіли Головосіки, а за ними й Друга Пречиста та Здвиження. Люди в селі були сумирні, працьовиті та добрі. Якось упіймали з чобітьми зайшлого злодія, водили його по селу, й ніхто не хотів упізнавати свої чоботи, аби не ставати в позов, аби не впала з його рук на християнську душу кара, так і відпустили того злодія з чобітьми, хоч гаразд знали, що чоботи не його, прийшов він у село босий.

Кажуть, місце людині Богом визначене. Але ж кажуть і так, що сама людина прикрашає своє місце. Мабуть, тут сполучилися те й те. Яке то було гарне місце! Які то були славні люди! Село розкинулося в неширокій долині, зі сходу до нього прилягав сосновий бір, посеред села – величезний став, попід берегом плаває притоплений човен, і дітвора бовтається довкола човна та регочеться, а увечері, як зійде місяць, все село, з вербами, осокорами, церквою, хатами, зорями в небі, відбивається в тому ставу, й дівчата ходять колами за греблею, і всі такі молоді та гарні, і в кожної в коси вплетено, або настурції, або королевий цвіт, або чорнобривці. Хлопці стоять під вербами, палять люльки і вже потім, як місяць заплутається в осокорині, розбредаються з дівчатами парами понад ставом. Я сиджу на ґанку шпитального дому або на паперті церковній, і серце мені мліє солодко й тоскно.

Сколихнуть тишу музики, й сколихнеться моє серце, та ще як заграють пісню, яку я грав для Улясі… І згадаю її очі, й відгадаю аж тепер все, що викликала в неї моя пісня. Музика завше жила в мені, в семінарії та в Академії вона не давала мені опуститися до спудейських шахрайств та обманів, в дорозі до Валдаю вселяла в мене силу, музика веде до Бога і для того вигадана людьми.

Одначе це якась інша музика… Хихотлива, гріховна, вона зваблює дівчат та хлопців, я відчуваю це, зваблює й мене, і я почуваю, що таки зваблююся, що моє тіло наливається гріховним, поганським жаром, і серджуся.

А потім дівчата та хлопці розбредуться по вуличках та завулках, а став мрітиме, як заворожений, а я все сидітиму, й вийде та сяде поруч мене шпитальний староста, він же й сторож, Явтух, та розповість, що є в їхньому селі баба Ївга, яка в темні ночі літає на веретені довкола ставу, а в світлі злітає в саме небо й знімає найяснішу звізду та ховає під бочку.

Я слухаю та вдаю, що вірю, бо вже знаю бабу Ївгу, й знаю, що вона справді в темні ночі дивиться в хмари, як всі справжні чародії, і носить під пахвою веретено, й туляється в жнива по полю та накликає на хліби морози, й знайшлися були в селі люди, котрі злякалися ївжиних чарів, і почали вимагати в пана сотника, аби дав бабу до квестії, але пан сотник присоромив тих неборак, вказавши їм, що баба Ївга несповна розуму і всі в селі відають про те, та й чи ж можуть морози вдарити в місяці липні, хіба вони впали хоч раз?

Вдень я допомагаю в церкві дякові та паламареві, виконую всіляку роботу по її оздобленню та прибиранню, я пораюся за піддячого під час служби Божої – ношу чашу, роздаю антидор, роздмухую кадило, співаю на криласі, читаю псалтир над померлими. Й випали мені незвичні, небачені ніколи раніше треби (дяк на той час занедужав): вернулися з-під Дербента козаки й привезли сумні звістки аж у чотири двори, й відспівували засипаних дербентським піском козаків так, неначе вони щойно померли, тільки замість трун з тілами стояли порожні мари, покриті чорним сукном. І ридали жінки та плакали діти, й горіли свічки-громниці – великі свічки, які ставлять біля померлих, і читав я требника, тільки не читав розрішительної молитви, а по тому клали на мари вінок барвінковий і обносили кругом церкви. Дивні це були похорони, й хоч не було мертв'яків, почувався я погано, тривожно, й думки всілякі бралися до голови.

Жили ми з Пилипом при шпиталі, платили за ночівлю по два шаги, я заробляв у церкві, Миля – підручним у бондаря. Той бондар славився на всю волость, окрім бочок, барил та діжечок, робив діжі на тісто, кадівби та ступи. Бочки, барила та діжечки Олекси Бондарчука розкочувалися по всіх дворах, були міцні й ладні. Олексині вироби в волості впізнавали з одного погляду. Бондарчук тримав двох наймитів і охоче взяв Милю.

Як я вже сказав, жили ми при церковному шпиталі, в комірці, одначе приходили туди здебільшого тільки на ніч, Миля цілісінький день пропадав на роботі, я порався в церкві або тинявся по селу, в мене завелося чимало знайомих, та й заможні господарі часто закликали до себе – то картку синові в військо написати, то тестамент скласти, а то й просто поспівати та почитати Святе Письмо. Найдужче я вподобав хату старих Білокобилок – бездітних діда та баби. Стояла та хата скраю вигона, на горбочку, панувала своїм димарем і своїми осокорами над усіма іншими димарями та осокорами, вона найперше впадала у вічі прочанам та всіляким іншим подорожнім, котрі й завертали до неї. Хтозна, що їх вабило туди найбільше – низенький перелаз біля воріт, добре втоптана стежка чи пізнє світло у вікнах, одначе вони не помилялися. Дід та баба давали притулок усім, обоє леліли ласкою до людей, обоє любили послухати про те, що діялось, діється й содіється в світі. Я заникував туди майже щовечора – погомоніти, почитати Святе Письмо та розказати притчу.

…Лежать посеред хати на соломі прочани, потріскує в лежанці хмиз, бурмоче біля вогню куліш, потріскує під комином скіпка, вставлена в «бабу» – глиняну грудку з проткнутими в сирій глині дірками, а я лежу на соломі, приплющивши очі, та оповідаю про святого мученика, як він сміявся над своїми мучителями, вони пекли його синім залізом, а він співав славу Господу, й чув я, і чули всі скрежет зубовний, і чули лев'ячий рик, і бачили, як кидався на святого лев, і всі тоді жахалися, найпаче діти, а вони вельми полюбляли м'які кубельця в соломі Білокобилок, і всі ціпеніли, й чути було стогони та схлипування, й першим починав плакати Миля й довго не міг утішитися. Одначе бувало він же й псував ті наші посиденьки.

Пам'ятаю, розповідав я про те, як ходив по жидівській землі Христос і як прийшов він у город Ієрихон, де було люду сила-силенна й старшин усіляких багато, а найстаршим серед них був Закхей, немилостивий і лютий, котрий не вважав ні на бідного, ні на вдову, ні на каліку. Драв з усіх. Отож іде Господь по Ієрихону, люд довкола нього товпиться, прийшов і Закхей подивитися та покепкувати над простаками. Зросту він був малого, не видно йому нічого за спинами та головами, от він і виліз на дерево. Воно стояло далеченько, одначе Господь звертається прямісінько до Закхея: «Злізь, – каже, – Закхею, хочу до тебе в господу піти». Й пришли вони до Закхейової господи, й вітав його Христос, і спізнав Закхей гріхи свої, і впав Господу до ніг. Роздав половину свого багатства бідним…

Миля не дослухав, плюнув у вогонь (а це само по собі гріх великий) і сказав: