Розділ «Глава 8 Рай земний»

– Він мене кинув! – зойкнула заплакана жінка. – Кинув просто посеред зали під час прийому, й опісля ніхто не звертав на мене уваги! Тож я весь вечір простояла біля вікна! А він загравав до всіх жінок! І навіть до найстаршої й найстрашнішої! І відпустив їй якийсь дурний комплімент! А мене – свою наречену навіть не бачив! Мене взагалі всі ігнорували! А вночі Великий князь прийшов з прийому, упившись до свинячого стану, вломився до мене для того тільки, щоб сказати, що я йому зовсім не цікава, а потім завалився спати на моє ліжко, не роздягаючись! Просто в чоботях – уявляєте?! Я проспала, згорнувшись у кріслі. А ранком він знову не звернув на мене найменшої уваги, щодуху побіг на сніданок! Невже я така потворна?! Скажіть, Ваша Імператорська Величносте – чи справді я бридка, огидна, нікому не потрібна, тому й знехтувана навіть власним нареченим?..

– Ні, дитинко, ти не огидна. Навпаки, дуже навіть приваблива, – заспокоювала імператриця Велику княгиню, немов маленьку, цілуючи у тім'ячко й голублячи. Коли ж Фіке припинила плакати, государиня перейшла до наставлянь: – Але насамперед запам'ятай гарненько: ти одна така у своєму роді… у своєму власному роді… а от чоловіків багато – так!

– Що це ви таке говорите? – Фіке повернула все ще мокре від сліз обличчя до Єлизавети Петрівни і здивовано поглянула на утішницю.

– А ти запам'ятовуй, що старіш говорять. Запам'ятовуй, дівчинко… – посміхнулася імператриця. Але потім немов заново оцінивши правильність даного наставляння, додала: – Чоловіків багато, а от чоловік… Чоловік у дружини – він один. Він нам, жінкам, від Бога дається. Загалом, поки що головне твоє завдання – народити нам маля, здорового спадкоємця престолу. Спадкоємця царського роду, чоловічої статі… Отак, дівчинко!

– І от що іще… – продовжувала схлипувати Софіхен, відчувши, що настав рідкісний момент особистої – жіночої відвертості між нею й государинею.

– Так, дівчинко? Про що ти ще хотіла спитати?

– Чому на асамблеях на мене не звертають уваги? А якщо і звертають… От учора до мене підійшов гарний офіцер і приніс келишок вина, я його подякувала французькою – то він відсахнувся від мене, немов від прокаженої! Тут що, інших мов не розуміють, чи що?

– Розуміють, дівчинко, розуміють. Але ти будь простішою, ближчою будь до людей – тоді вони самі до тебе потягнуться і ти скрізь станеш своєю! А зараз ти й досі ще чужа… І на все життя чужачкою залишишся, якщо мови місцевої не знатимеш.

– Справді? – здивувалася Софіхен.

– Справді, справді! Тож запам'ятай добряче мої слова й берися за розум. А настане час – невістці своїй про це розповіси.

У веселощах і забавах протекли ще два дні.

Треба відзначити, що під час перебування імператриці в Глухові туди прискакав особливий нарочний з дуже важливим державним пакетом. Як виявилося, то прийшов довгоочікуваний патент, що підтверджував дворянське походження фаворита. Так Олексій Розум і його молодший брат Кирило одержали нове прізвище – Розумовські, графські титули й дворянський герб із зображенням двох українських козаків і нагрудної кіраси, пробитої двома стрілами.

У Козельці високих гостей зустрічали новоспечена графиня Розумовська Наталія Дем'янівна, її дочки Гафія, Ганна й Віра, а також численна рідня: оскільки розквартирувати весь склад імператорського кортежу безпосередньо в Леміші не було найменшої можливості, а відправляти на хутірець два дормези без обслуги – це рівнозначно приниженню найвищих персон, вирішили обмежитися відвідинами Козельця.

Втім, місцевий прийом пройшов на славу, а привітність господарів виявилася вищою всіляких похвал. Щоб залишити добру пам'ять про себе, перед від'їздом Єлизавета Петрівна зробила місту воістину царський подарунок: повеліла спорудити в Козельці величний собор Різдва Богородиці – такий, рівного якому немає ні в Чернігові, ані навіть у самому Києві! Цим государиня доручила зайнятися знаменитому архітекторові Бартоломео Растреллі. Згодом сюди був переправлений величний іконостас роботи італійських майстрів, що спочатку призначався для однієї з церков Санкт-Петербурга. От як високо оцінила імператриця привітність українців!..

Однак не тільки Глухів і Козелець, але й «мати міст руських» Київ удостоївся монаршої милості. Тут імператорський кортеж простояв цілий тиждень.

На честь імператриці Єлизавети Петрівни студенти Києво-Могилянської академії влаштували театралізований спектакль на тему житія святого апостола Андрія. І тут у Растреллі додалося роботи: на подяку киянам за привітність імператриця заклала перший камінь у фундамент Андріївської церкви на тій самій горі, де, за легендою, проповідував первозваний апостол. Саме над цим каменем государиня зі сльозами розчулення на очах вимовила знамениті слова:

– Возлюби мене, Боже, у Твоєму царстві небесному, як я люблю народ цей ґречний і незлобивий! – після чого присягнула на Святому Письмі не карати жорстоко нікого з українців, що переступили закон, яким би тяжким не виявився їхній злочин в очах людських.

Окрім Андріївської церкви, Єлизавета Петрівна наказала на випадок майбутніх своїх візитів до цього прекрасного міста звести Кловський палац, а також невеликий мисливський будиночок над крутим дніпровським схилом, навколо якого наказано було розбити парк… і заразом додати до цих споруд Георгіївську церкву.

Останній день перебування в Києві ознаменувався пишним прощальним прийомом на території Печерського форту, а також гулянням з вечірнім феєрверком на місці майбутнього Маріїнського парку. Між іншим, Єлизавета Петрівна відзначила, що цього разу наречена Петра Федоровича вже не ухилилася від участі у святі під приводом надуманої мігрені, а веселилася нарівні з усіма, рясно пересипаючи свою німецьку мову російськими слівцями й навіть коротенькими фразами, вимовленими хоча і з явним акцентом, зате дуже милою інтонацією. Результат докладених зусиль був очевидний: навколо Фіке вертілося кілька провінційних кавалерів – очевидно, місцевих записних серцеїдів.

З приводу побаченого государиня грайливо тицьнула фаворита кулачком у бік і прошепотіла: