Розділ «Глава 8 Рай земний»

– А її навіщо?! – знов щиро дивувався Олексій.

– Ну як навіщо: вони з Петрушею все ж таки засватані…

Фаворит посилав государині довгий проникливий, але якийсь нетвердий погляд. Ще б пак, сказати відверто: «Наречений з нареченою – це ще не чоловік із дружиною!» – Олексій ніяк не міг, оскільки його власне становище при імператорському дворі було якимсь невизначеним. Доки Єлизаветі Петрівні не набрид – радій, а раптом у немилість упаде завтра ж?! Монарша воля мінлива, що той вітерець весняний.

– Ну, над чим ти замислився, Олесеньку?.. Давай-но візьмемо з собою й Фіке, справді, може, навчиться дівчисько бодай чомусь?! Звісно, молода вона ще, із запальною вдачею. Залишити її в столиці без догляду ніяк не можна – боюся, сама вона дров таких наламає, що не розберемось опісля, що й до чого!..

Олексій лише зітхав і ховав погляд.

– А до того ж може статися так, що довга дорога нарешті зблизить їх, – вела далі Єлизавета Петрівна. – Бо як разом опиняться, дивляться, бува, одне на одного, немов два сичі – ото вже наречені!.. А як стануть більш уважні та ласкаві одне до одного, то вже можна весіллячко справляти! А там і спадкоємця чоловічої статі їм Бог дасть! Спадкоємця престолу Російської імперії, Олесеньку – розумієш?..

– Гаразд, візьмемо й Петра Федоровича, і Фіке, – погодився зрештою Олексій.

Тим часом після досить сумовитого початку весни й короткого льодоходу розпогодилося остаточно. Птахи повернулися з далеких теплих країв, сонечко почало припікати, земля вкрилася трав'яним килимом.

– Ну все, Олесеньку, пора нам їхати! – повідомила якось Єлизавета Петрівна. – У нас давно вже все в дорогу приготовлено, і коники застоялися, й у мене терпець урвався!

Як перша седмиця після Великодня пройде – одразу ж у дорогу! Хочу нарешті батьківщину твою побачити…

На тім і вирішили.

Українські землі, весна 1744 року.

Від'їзд Єлизавети Петрівни в «малоросійський бон вояж» був видовищем мальовничим, що надовго запам'ятався всім свідкам. Дивовижний імператорський кортеж складався більш ніж з 50 підвід, навантажених усіляким скарбом (від посуду й плаття до розбірних ліжок) і безлічі різношерстих екіпажів – великих і малих карет, відкритих і закритих колясок. У розкішному дормезі, запряженому огрядними кіньми, «укомплектованому» лакеями в золотих лівреях і візниками в дорогих каптанах, їхали Її Імператорська Величність Єлизавета Петрівна зі своїм фаворитом Олексієм Розумом. В іншому дормезі, дещо менш розкішному, розмістилися Великий князь Петро Федорович – майбутній імператор Петро III, зі своєю нареченою Софіхен. Їх супроводжувала численна охорона, слуги, фрейліни і служниці, кухар, кухарчуки, доктор і аптекарі, а також інша обслуга, необхідна в далекій дорозі.

Рухався кортеж неспішно, часто зупинявся на постій – то якийсь екіпаж доводилося лагодити, то імператриця нездужала… У перший тиждень вояжу багато хто з його учасників потайки жалкував про свою долю: дуже вже стомлюючою виявилася дорога! Щоправда, вони щосили намагалися не показувати своїх щирих почуттів, аби про це не довідалася ненароком Єлизавета Петрівна – головна винуватиця їхніх халеп… Бо лиха не оберешся!

Однак з наближенням до українських земель настрій у всіх поступово поліпшувався, оскільки погода ставала дедалі більш теплою й привітною. Після досить похмурих у цю пору околиць Петербурга, довколишня природа буяла кольорами, незвично яскравими для очей жителів півночі. Тут і там з'являлися жовті острівці з квітів мати-й-мачухи, кущики первоцвіту, зрідка на узбіччі розквітали самотні яскраво-червоні тюльпани.

А Єлизавета Петрівна, яка доволі погано переносила далекі переїзди й спочатку дуже засмучена тією прикрістю, що їм усе ніяк не зустрічалися ні русалки, ні мавки, ані інші польові й лісові духи, тепер узагалі раділа як дитя. Час від часу государиня тикала пальчиком у вікно дормеза й кричала:

– Олесеньку, ти подивись тільки, до чого поля вздовж дороги рівні, немов їх грифелем під лінійку хто намалював! А це що за квіточки?

– Які квіточки, моя панночко? – послужливо перепитував фаворит.

– А оті жовтенькі! А поруч з ними ще й блакитненькі! Он там, на узбіччі – бачиш?..

Олексій подавав знак, процесія зупинялася. Черговий офіцер спритно спускався з коня, рвав на узбіччі мати-й-мачуху з первоцвітом і волохатою загадковою сон-травою, простягав букет імператриці. Єлизавета Петрівна жадібно вдихала тонкий аромат польових квітів, від чого ставала неймовірно щасливою. Іноді бруднила обличчя пилком, а потім довго глузувала із себе, зовсім по-дитячому стираючи його й одразу обмахуючись напудреним носовичком.