Розділ «Глава 8 Рай земний»

Загалом, коли фаворит довів оповідь до кінця, імператриця второпала, що сірий зимовий день змінився ранніми сутінками, а моторошний головний біль, що мучив її від учорашнього вечора, кудись зник, випарувався, у вечірнім повітрі розчинився. Тоді лише відпустила пальці Олексія, які тримала впродовж усієї казки. Побачивши, як він знесилено обперся на спинку стільця, потихенечку розминаючи затерплу праву руку (якою дотепер і ворухнути не насмілювався, щоб раптом не потривожити государиню), Єлизавета Петрівна схопила дзвіночка, що стояв на приставному столику, подзвонила, наказала лакеям принести чогось попоїсти й випити – бо позбувшись нестерпного болю, відчула раптом небувалий апетит. Та й оповідач стомився, судячи з його вигляду…

Зненацька государиня помітила, що у фаворита очі на мокрому місці: здавалося, ще трохи, й він відверто зарюмсає!

– Що трапилося, Олесеньку?! Погано тобі, голубчику мій?..

– Мені добре, моя панночко! З тобою мені завжди добре, – відповідав він, щосили намагаючись придушити зітхання. Втім, Єлизавета Петрівна повною мірою відчула смуток у його словах, а тому продовжувала розпитувати:

– Ні, Олесеньку, не бреши мені.

– Як можу брехати моїй панночці?! – щиро здивувався фаворит.

– Але я ж відчуваю, що тобі погано, душа моя!..

Розчинилися двері, прислуга внесла до опочивальні легку закуску – зимові яблука з ясно-зеленою шкіркою, солодощі, графин токайського, обожнюваного імператрицею. У присутності лакеїв государиня замовкла, даючи фаворитові можливість зібратися з думками. Коли ж вони знов залишилися в опочивальні удвох, Єлизавета Петрівна повторила запитання. Відклавши в бік надкушене яблуко, важко зітхнувши, Олексій мовив відверто:

– Нудьгую я по рідній стороні, моя панночко. Усе думаю, як там матінка та інша рідня?..

– Але ж матінка твоя минулого літа у нас в палаці гостювала! Окрім того, братика свого Кирилка ти начебто також сюди викликав, хоча мені чомусь дотепер не представив…

При цих словах Єлизавета Петрівна невдоволено підібгала губки й скоса позирнула на Олексія, що поспішив запевнити її:

– Не час іще, моя панночко, не час Кирилка тобі представляти.

– Ну, як знаєш, душа моя… У кожному разі, я про те говорю, що нема чого журитися, адже до будинку твого їхати не так уже й довго, як здається: Малоросія – не закордон все ж таки! Накажи тільки…

Несподівана думка, що спала на розум імператриці, змусила її замовкнути.

– Що я маю наказати, моя панночко? – поцікавився нарешті Олексій, коли мовчання зробилося нестерпним.

– А знаєш що, Олесеньку…

Ледь прищулившись, государиня знов замовкла, витримала невелику паузу, обмірковуючи все досконально.

Якщо чесно, то їй давно вже ой як хотілося самій побачити батьківщину свого коханого – ці загадкові, сповнені небачених див землі, де запросто можна зустріти юрби русалок, мавок, відьом, чортів й іншої погані, де в ніч на Івана Купала розквітає папороть, а мерці повстають із могил, щоб запросто повечеряти з живими родичами.

Так, хотілося! До чого ж хотілося!!! От тільки чи варто в цьому зізнаватися?..

І все ж Єлизавета Петрівна наважилася: