– Та де ж… вислали інших у маєток… Брат ваш Олексій Григорович після смерті государині-матінки нікого не приймає, а нам оголосив, щоб забиралися звідси через непотрібність. А мені куди їхати?! От і залишилися тільки я, куховарка Мавра, Тиміш та опалювач Гриць.
– Скажи-но, люб'язний, чи одержував брат моє повідомлення про приїзд? Може, знаєш… – із затаєною надією поцікавився гетьман.
– Одержував, аякже! Ми вас, пане, цілий день чекали, а ви проти ночі приїхали. Я от саме йшов парадний вхід зачинити, коли почув, що екіпаж під'їжджає, отож і кинувся до дверей щодуху.
«Еге ж, щодуху…» – з гіркотою подумав Кирило Григорович. Однак прислухавшись до важкого дихання старого, зрозумів: не бреше, справді біг, квапився…
Казна-звідки виникла куховарка Мавра.
– Ой, нарешті пан гетьман з'явився, – сплеснула вона руками, – а то від ранку вже чекали, чекали!.. Я от навіть Аполлінарія послала парадний вхід зачинити, а сама біля чорного весь час чергувала. І стіл давно накритий, і постіль готова. А Гриць вам кімнату так натопив, що аж спекотно: спати буде добре, не турбуйтеся.
– Дякую, Мавро. Як братик мій поживає? – поцікавився Кирило Григорович.
– Ой, пане, і не запитуйте: серце кров'ю обливається щоразу, як на нього подивлюся. Та й як він може поживати, коли після смерті государині Єлизавети Петрівни душа з нього по краплинці витікає?! Братик ваш то тінню бродить нашим палацом, то сидить у себе в опочивальні, стрічечки, очіпки й інші речі імператриці перебирає – і так день за днем. Тиміш йому тільки чай порожній та хлібець чорний носить, бо ні пирогів, ні м'яса, ані іншої якоїсь їжі граф не замовляє. А принесеш самовільно щось іще – гнівається, кричить… Підемо, пане, нагодую вас – хоч душу відведу.
Засмучений Кирило Григорович поплівся за Маврою. Не такого прийому очікував він, зовсім не такого… Ну та годі вже!
У їдальні було доволі спекотно, тому гість скинув не тільки плащ, але й камзол, і жилет, і навіть мереживний комір сорочки розстебнув: не до етикету зараз… Мавра наготувала всього, як колись, тільки подавали пізню вечерю не численні слуги й служниці, а вона зі старим Аполлінарієм.
Коли трапеза добігала кінця, у дверях зненацька виник Олексій Григорович і промимрив, переминаючись з ноги на ногу:
– А-а-а, Кирилко, от і ти…
Гетьман підхопився, рвучко обійняв брата.
– Я, Олесеньку, я приїхав!..
Кирило ледь упізнав його. Граф дуже схуд, висох, вигляд мав пом'ятий: згорблені плечі, тьмяний погляд, скуйовджене волосся, сива сплутана борода… Вилитий святий старець!
– Дарма ти з'явився тут, Кирилко… Сидів би собі в Батурині або у Глухові мирно, – прорипів Олексій.
– Що ти кажеш, Олесеньку?! Мене сам государ Петро Федорович викликав! Бач, не забув про гетьмана Розумовського…
– Ото й погано, що не забув… – пробурчав старий.
– Та ти що, Олесеньку?! Я от безупинно в газетах закордонних читаю – та Петро Федорович наш просто велика людина!!! Аж не віриться, що…
– А ти й не вір, – зненацька парирував брат.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Пустоцвіт [Серія:"Історія України в романах"]» автора Литовченко Т.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 13 Фатальний вибір“ на сторінці 3. Приємного читання.