Розділ «Мавпячий бізнес»

Я спочатку крізь сон геть не добрав, про що він кричить.

– Вам прийшла телеграма! – заходився пояснювати абориген, експресивно розмахуючи руками. – Мерщій йдіть на пошту, сеньйоре Максімусе.

Потроху ватяна сонливість відступила. Я остаточно прочунявся й скорчив здивовану міну, гадаючи, хто, в дідька, може почати переписку зі мною в такій глушині, але, підігрітий цікавістю, не став більше ні про що розпитувати і, натягнувши штани, слухняно потюпав за індіанцем до будинку телеграфу.

Дощ врешті-решт перестав, у потилицю смалило по– літньому пекуче сонце. Ми з індіанцем-поштарем обійшли розкислий табір, спустилися з пригірка вниз, затим, задихаючись від ядучих випарів, піднялись у Санта-Фе і спинились коло приміщення телеграфу.

– Зараз, сеньйоре Максімусе! – сказав абориген і зник у комірці, за якусь мить подавши мені зсередини заповнений бланк телеграми. Я розгорнув і прочитав:

«Готелі Мехіко зустрів продюсерів Голівуду крп шукають мавп для масової сцени якогось фільму крп пропонують 150 тр 200 дол мавпу крп треба не менше 250 дорослих особин крп купуй скільки можеш крп гроші не думай крп підпишу ними угоду приїду

Артем».

Довколишні зарості іскрилися діамантовими краплинками вологи. Крізь ветхі будівлі сочився електричний скрип цикад та сварливе кректання гігантських папуг. Мавп не було чути. Мавп довкола Санта-Фе більше не було (звісно, якщо не рахувати тих, що сиділи по клітках у моєму таборі). А я стояв коло пошти і відсторонено жмакав у руках листок з текстом телеграми.

– Ні, він ненормальний… Він мене просто дістав… – бурмотав я собі під ніс.

Поштар зацікавлено визирнув крізь вічко у вікні. Він бачив телеграму і сяк-так розумівся на англійській, а це значить, що до вечора про її зміст знатимуть усі мексиканці.

– Що там таке, сеньйоре? – дурнувато спитав мексиканець.

– Мій компаньйон, схоже, здурів.

– Це ж треба, – пожалів Тьомика абориген. – Такий славний був хлопчина…

– Тебе як звати? – поцікавився я.

– Хав’єр, сеньйоре Максімусе.

Я зітхнув:

– Хав’єре, будь ласкавий, збери вечором людей коло пивної. Треба поговорити.

Сантафейці відгукнулись на мій заклик, слухняно зібравшись за годину до заходу сонця в призначеному місці. Два індіанці притягли мені клітку, цього разу з мавпою всередині – порожньої уже не знайшли.

Я вискочив на клітку, впер руки в боки і обвів очима натовп. Мартишка піді мною, певно, відчувши всю серйозність моменту, зайняла таку ж саму позу і набундючено зиркала поверх носа на юрмисько сантафейців.

– Любі друзі! Мій компаньйон повернеться десь через тиждень, – голосно проказав я. – Йому потрібні ще мавпи, багато-багато мавп, джентльмени.