Розділ «Мавпячий бізнес»

Коротун заусміхався.

– Вони немов діти. Можуть зняти з себе й віддати останню одежину, якщо бачитимуть, що ви бідуєте, нагодують, коли у вас не буде зовсім вже чого на зуб кинути, зате, граючись, зіпхнуть ваше авто у прірву, просто так, повірте, заради забави і зовсім не зі зла. Ви ж самі розумієте, що ті хлопчаки нічого зарані не готували. Побачили покинуте без догляду авто, взялися пхати по дорозі, а потім комусь це, мабуть, набридло, от вони взяли й зіпхнули його, щоб подивитись, як воно прикольно падатиме.

«Ну, ні хріна собі діти, – подумав я. – Хай тільки підвернуться мені, то я їм руки…»

– Так само, граючись, – договорив мексиканець, – вони можуть відрубати ваші голови і засушити над вогнищем як трофеї…

Опівночі ми прибули в Сан-Крістобаль.

5

Ранок наступного дня.

Настрій кепський, а зі мною таке рідко буває. І справа зовсім не в грошах. Я навіть радий, що ми спекались тих півмільйона. То дурні гроші, добра від них не жди. Просто за місяць, проведений у Мексиканських сполучених штатах, я встиг полюбити наш товстобокий «Додж Челленджер», звикнути до сердитого ранкового бурчання його двигуна, буркотливого скрипу шкіряних крісел, задумливого і разом з тим трохи зверхнього погляду фар. Він був не просто машиною, він став одним із нас, рівноправним учасником нашої компанії, частинкою усіх наших пригод.

О, щоб я тільки не віддав, аби помститися тим вилупкам із Санта-Фе! Та де там…

Тьомик взагалі розкис. У нього почалася сильна депресія. В його очах застиг кислий відчай, він більше не розмовляв зі мною і лиш похмуро мовчав.

Першу ніч ми перечасували на сан-крістобальському вокзалі. Кращих варіантів наразі не було. А на світанні пішли, наче два приблуди, шукати притулок.

Грошей у нас лишилося тільки на те, щоб зняти дві койки у найдешевшому хостелі – одноповерховому будиночку колоніального стилю на околиці Сан-Крістобаля, ген-ген під самими горами.

Поки я торгувався і заповнював документи на рецепції, мій напарник примудрився поцупити бозна-де на вулиці літровий бутель низькопробного мескалю.[22] Більше того, він пішов далі й ухитрився вицідити дві третини з тої сулії за якихось десять хвилин. Ну, кажу ж, депресія. В результаті Тьомик успішно заблював всю рецепцію, після чого повідомив, що в труні він бачив усю цю Мексику і її порядки, й зі спокійною душею вклався спати.

До того часу, коли зі Стокгольма мала надійти плата за оренду будинку, лишалося цілих три тижні…

Об 11:20 я подався на рекогносцировку.

Якби не обставини, в яких ми втрапили до Сан-Крістобаля, я, либонь, у нього закохався б. Справжнє серце Мексики. На тісних площах, обліплених кострубатими будиночками, бриніла незрозуміла говірка, у натовпі раз по раз зринали високі лоби, плескаті носи і випнуті щелепи, геть як на фресках майя у Бонампаці,[23] вузенькі вулиці встеляла груба бруківка, приземкуваті cuadras[24] з масивними стінами дихали старовиною і перешіптувались між собою таємницями конкістадорів та древніх майя. Мене завше вабили місця, куди ще не пролізли пазурі цивілізації, а Сан-Крістобаль був одним з таких.

Опівдні, зголоднівши, я зазирнув до першої-ліпшої ресторації, яка трапилась на шляху. Ресторан виявився звичайною пивничкою з довгою барною стійкою, величезним темним залом і брудними столами, за якими, мабуть, ще конкістадори ром жлуктили.

Упевнившись, що у забігайлівці ні на що ситніше за алкоголь не розжитися, я вже збирався було йти шукати іншу харчевню, коли мою увагу привернув незрозумілий гамір, котрий долинав з протилежного кутка зали. Я примружив очі. У той куток світло, яке насилу продиралось крізь заяложені шиби генделика, уже не діставало. Сизий туман з пилюки та сигаретного диму ще більше погіршував видимість. А проте очі потроху звикали до сутінків. Я роздивився спочатку ледь освітлений стіл для більярду, потім підставку для київ, кілька високих плетених табуреток і, зрештою, п’ятеро дебелих постатей, жодна з яких точно не належала мексиканцю. Троє сиділо на табуретках, двоє схилились круг стола і сварилися. Точніше, один сварився, а другий над ним глумився і підсміювався.

Насправді п’ятірка білошкірих пройдисвітів сама по собі не повинна була викликати яких-небудь підозр чи цікавості. Навіть у такій глушині, як Сан-Крістобаль. Але потім у круглій латці світла від тьмяної лампи, яка ледь-ледь покачувалася над більярдним столом, проступило щось таке, від чого моє серце стрепенулося, а кров швидше задзюрила по жилах. Один з незнайомців, той, що лаявся охриплим голосом, саме просунув свої вузлуваті ручища під світло. У лівій він тримав товстенну пачку стодоларових банкнот, а правою витягував сотки і сердито кидав на потерте полотно стола. Другий, той, хто знущався, не переставав підколювати його, згрібав купюри і ховав собі у кишеню. П’ятірка білошкірих пройдисвітів, один з яких дозволяє собі просадити кілька сотень зелених за одну партію в більярд, уже, знаєте, вельми цікаве явище. Особливо у Сан-Крістобалі.

Я подріботів до стійки і вмостився на вичовганий стілець.