Розділ «Мавпячий бізнес»

– Мавп більше немає! – крикнув хтось із натовпу.

– Піднапружтесь, товариші, зберіться і наловіть ще!

– Мавп більше немає! – рявкнуло одразу кілька голосів, а потім хтось уже тихше додав: – Нам доведеться забиратися на сотню миль у джунглі, щоб наловити вам нових.

Я втомлено всміхнувся.

– Двісті… даю двісті песо за мавпу, – запропонував я.

Натовп обурено загудів.

– О’кей, джентльмени! Двісті п’ятдесят і за роботу!

– П’ятсот! Так, так, давай п’ятсот за кожного хвостатого і ні на песо менше! Ти ще своє заробиш, ґрінго! – доносилось звідусіль.

Не такі вже вони й прості, ці сантафейці, подумав я.

– Насправді я з того нічого не отримаю, – скрушно зітхнув я. – Я винен Артеміусу десять тисяч доларів. І через це він бездушно експлуатує й ображає мене.

Юрма засоромлено принишкла, пригадавши мою перепалку з білобрисим начальником. В очах сантафейців засвітилось співчуття. Хтось навіть вийшов з натовпу й любляче погладив мене по плечу.

– Добре, – зрештою мовив я, понуривши голову, – хай буде п’ятсот. Хоча… – зненацька мене осінило, – …скількох мавп ви ще зможете добути, джентльмени?

Сантафейці порадилися між собою і випхали поперед натовп старезного дідугана, мабуть, найбільш досвідченого серед усіх.

– Десяток, може, два, – крякнув старий, шамкаючи беззубими яснами. – Не більше, сеньйоре. Подивіться навколо: ліси геть спорожніли.

Зборисько похнюплено мовчало. Мавп у Чіапасі таки справді більше не було.

– А може, якби ми… – обережно почав я, потроху розкручуючи свою крутійську думку, – ну, скажімо, імітували втечу мавп із табору, – і зиркаю на індіанців.

Натовп наставив вуха і підсунувся ближче.

– Навіщо? – спитав хтось.

– Ну, просто імітували втечу, – гнув далі я, – а насправді я б віддав вам усіх мавп, припустімо, по 350 песо. Зате потім, коли приїде Артеміус, ви продасте їх йому по 500 і заробите значно більше, ніж якби гасали довколишніми лісами за останніми вцілілими мавпами, – одним духом випалив я.

Десь із хвилину мексиканці напружено розумували, пережовуючи почуте. Потім хтось побіг на окраїну села і притяг звідти справжнісінького індіанського очкарика. «Місцевий професор», – подумав я, окинувши поглядом хлопця.