Мексиканець миттєво пом’якшав, простягнув нам пляшку теплої мінералки і запросив до машини.
– Але… нам взагалі-то треба туди, – і я показав рукою в напрямку перевалу, – в Сан-Крістобаль де лас Касас.
– Тю, хлопці, але ж Сан-Крістобаль там, – наче насміхаючись, сказав водій, махнувши правицею в іншому напрямі, в якому він їхав.
Ось так ми дізналися, що якби свого часу не завернули, куди не треба, то нічого не сталося б і наш красень «Додж» все ще… Ет, та що там казати, і досі зло бере, як згадую!
– А що тоді там? – підозріло перепитав я, ще раз тицьнувши пальцем угору по дорозі.
Коротун якось трохи розгублено знизав плечима.
– Там? Перевал, за ним гори… джунглі… потім кілометрів триста і Гватемала.
Мій мозок розпух від спеки і тиснув зсередини на черепну коробку. Я вже не міг логічно мислити. Ще трохи, і мені здалося б, що нам усе це примарилось, якби… якби не «Додж», який валявся обвуглений на дні якоїсь ущелини.
– Тоді нам по дорозі, – відсторонено мугикнув я, водій люб’язно махнув рукою, ми з напарником застрибнули в кабіну пікапа.
Ми неспішно спускалися вниз пустинним шляхом. Проїжджаючи повз місце, де «Dodge Challenger» шугонув у провалля, я визирнув з вікна. Внизу виднівся пом’ятий обгорілий корпус, в якому вже не впізнати колишнього спортивного красеня бронзового кольору з перламутровими переливами. Вогнище пригасло, лиш з-під капота сочився ледь помітний просвітчастий димок.
– Ось тут нашу машину зіпхнули до урвища, – почав я, – я навіть встиг побачити тих нелюдів. Їх було п’ятеро чи шестеро, бідно одягнуті і ще зовсім молоді.
Мексиканець ніяк не реагував, наче й не чув мене, аж надто зосереджено стежачи за дорогою.
– Вони зникли там, – я показав на перевал, але оскільки він знаходився високо над нами, вийшло так, ніби я спрямував пальця в небо, – мовби пірнули в хащі. Тому я хотів спитати, сеньйоре, чи не знаєте ви десь тут поряд якогось поселення абощо?
– А, то ви про це… – розпливчасто відповів коротун так, ніби я спочатку казав йому, що нашу машину забрали на небо ангели. – У цих місцях на карті ви не знайдете жодного селища аж до самої Гватемали, – продовжив він, – хоча у джунглях криється ціла купа безіменних сіл та присілків, де живуть нащадки справжніх майя. Вони, як би то сказати, трохи одірвані від світу і не дуже йдуть на контакт з цивілізацією.
– Чому?
– Горяни, сеньйоре… Це як діагноз. Живуть так високо, що століттями їх ніхто не чіпає, нікому нема до них діла. От вони й варяться у своєму соку, практично не змінюючись, лиш раз на місяць спускаючись у Сан-Крістобаль за предметами першої необхідності. Формально – ніби й мексиканці, але я певен, ніхто з них не скаже, хто такий Філіпе Кальдерон.[21]
– А хто такий Філіпе Кальдерон? – пошепки спитав я в Тьомика.
– Мабуть, ще один мудак на зразок нашого Педро Сесіліо Раміреса… – відказав мій товариш.
– Швидше за все, ті молодики спустились із Санта-Фе, – правив далі шофер. – Це крихітне поселення, яке розкинулось праворуч від дороги, якраз за перевалом, кілометрів за п’ять від того місця, де я вас підібрав. Воно, схоже, єдине, яке має в цих краях офіційну назву, і то тільки через те, що колись туди провели телеграф. Хоча Санта-Фе – це ім’я, як то кажуть, для галочки, для столичного клерка. Місцеві кличуть його Ісанканак, по-майянському.
– А якого лисого вони скинули в прірву нашу машину? – люто поцікавився я. – Ми ж нічого поганого їм не зробили!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Навіжені в Мексиці» автора Кідрук М.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Мавпячий бізнес“ на сторінці 4. Приємного читання.