Розділ «Мавпячий бізнес»

Коли я підвів голову, на дорозі нікого не було. Малолітні бешкетники щезли, наче розвіялись за вітром. Я ще раз стиха вилаявся.

Через дві хвилини до мене підбіг Тьомик, теж мокрий, мов хлющ, і важко схилився, спершись руками об коліна.

– Слухай… хух-хух… я сім разів здавав на права, перед тим… хух… як їх купити, – пролепетав він, відсапуючись, – але навіть я знаю… хух-хух… що на гірській дорозі… ху-у-ух… авто потрібно ставити на стоянкове гальмо.

– Та я ж поставив, фуф! – сердито огризнувся я, так само тяжко дихаючи.

– Тоді що там, в дідька… хух… трапилось?

– Фу-фуф, – я витяг з кишені в’язку ключів і труснув нею перед носом Тьомика, – я забув її замкнути, – і ледь не заплакав, згадуючи, як «Додж» котився у провалля.

– Дурень! – схлипнув Тьомик. – Півлимона песо коту під хвіст, хух… Ти хоч знаєш, хто вони? – він кивнув головою туди, де кілька хвилин тому манячили голови неповнолітніх дебоширів.

– Поняття не маю.

– І що тепер робити?

Я оглянув пустельну дорогу. Попеляста тасьма асфальту, вигоріле до білого небо вгорі, тугі кучугури зелені, які з обох боків навалюються на шосейку, і… більше нічого. Дідько, а звідки мені знати, що нам тепер робити? Машини нема, води нема, на руках лишилися тільки кишенькові гроші. Я навіть не знав, де ми тепер знаходимось і як далеко звідціля до найближчого поселення.

Затим я витяг з кишені телефон. На екрані блимало «обмежений сервіс», у лівому верхньому кутку коло антенки не світилося жодної рисочки. Так високо в горах на південному заході Чіапасу мобільний не працював.

– Треба повідомити поліцію! – випалив Тьомик.

– Почнемо з того, що спочатку треба було б добратися туди, звідки можна повідомити поліцію, – обрубав я. – А по-друге, що ти їм скажеш? Індіанці спалили мій «Додж», де лежали півмільйона песо, які ми вкрали у дона Педро, так? – я перевів подих і зрештою опанував себе. – Зловимо попутку, доберемось до якогось селища, а там побачимо…

4

16:40. Здається, що вся Мексика вимерла, всі мексиканці здохли. Над головами пражить сонце, джунглі гудуть і сичать сотнями незнайомих голосів, але на дорозі, в тремкому розмитому мареві, не видно жодного авто чи хоча б пішого мексиканця.

Лишень під вечір нам зустрілася одна єдина машина, та й та їхала зустрічним курсом, спускаючись на північ у долину. Все ж Тьомик, побачивши її, загорлав, мов навіжений, і влігся поперек шосе, спиняючи старезний облізлий пікап.

Вискнули гальма, з-за керма висунувся невисокий кремезний мексиканець, метис, причому, мабуть, зі значно більшою часткою індіанської крові, і почав по-чорному лаятися:

– Estúpidos![18] Барани туполобі! Вишкварки! А хай би ви гигнулись ще в утробі вашої матері, недоноски! – потім він подумав, мабуть, що ми не тямимо іспанською і смачно виплюнув: – Fucking gringos!

Я підняв Тьомика з дороги і сказав:

– Perdon, señor![19] Наша coche[20] зірвалася в прірву, ми не знаємо, де ми, кілька годин навмання трюхикаємо дорогою без води та їжі. Ви перший, хто трапився нам за цілий день.