Розділ «Частина 4 І для чого це ти цю погану сіру хустку на голові пов’язала, безталанна Міловице?»

«Я така стала гладка! – писала Текля у листі. – Працюю коло свиней, мені тут дуже добре, не зобиджають, їм уволю, і вдома так не наїдалася!» І ще в листі була вкладена фотокарточка.

«Ти подивися! Оце тепер така наша Текля?!» – дивувалася ти, Міловице, роздивляючись фотографію своєї племінниці.

«Не знати, кому й краще тепер: чи тим, що в селі лишилися, чи вивезеним», – зітхала Ярина.

«Вже ж там, у Німеччині, либонь, спокійніше, чим тут, бо там війни нема; на своїй землі німці воювати не будуть», – казав хтось із людей.

Приходили ще у ваше село, Міловице, й прості фотокарточки, підписані з другого боку фіолетовим чорнилом. Такі були звісточки з Германії, від ваших дітей, Міловице…

Було й так, Міловице, що війна гуркотіла десь далеко від вас, і в село поверталися скалічілі чоловіки, й приходили паперові трикутники з фронту.

Німці то входили у ваше село, а то приходили наші солдати й виганяли їх. А то знов німці виганяли наших, і починалося все спочатку. Часто як ішла ти в сусіднє село Цибулів, Міловице, то бачила, що вздовж дороги попід тинами сиділи полонені солдати й просили пити. А потім тою ж дорогою в’їжджали в село танки й рвалися снаряди.

Пам’ятаєш, Міловице, якогось дня, казали люди, що горіла кожна восьма хата в Цибулеві? А займалися хати так: дорогою йшов німець і викрикував щось по-своєму, тицяючи пальцем то в один, то в інший двір, а тоді підбігали солдати з відрами в руках, лили на хату, яку показав німець, гас і підпалювали.

А наші солдати підривали за собою мости, щоб не в’їхали в село танки.

Часом по дорозі бачила ти, Міловице, як валялися трупи людей, і ніхто їх прибирати не хотів.

А ти, Міловице, незважаючи на роботу тяжку, на роки твої й безталання, була гарна й тоді і навіть скидалася на дівчину. То й любив тебе, певно, бідна Міловице, твій чоловік Ілько. Через те якось не вгледілася ти й одного ранку ще раз відчула знайому млість.

«Знову понесла дитя», – сипнула тобі поза спину холодними крижинками думка, й гостро кольнуло у серці. У такий важкий час не хотіла ти мати ще одну дитину…

Вже ти, Міловице, була й надумала йти до баби, була така жінка в селі, що помагала позбавитися від небажаного живота жінкам.

Вже й зібралася ти, Міловице, зовсім була: зав’язала у вузлик довгого полотняного рушника, склала шматочок білого тонкого льону, квітчасту хустинку бабі у подарунок, десяток яєць – що було. А тоді сіла коло столу й тихенько заплакала.

Менші діти повилазили тобі на коліна, Міловице, й собі стали плакати. Подивилася ти вже в дверях на старий образ у кутку, і стало тобі страшно. І пригадалася тоді тобі, Міловице, ненавмисно задушена твоя дитина, маленька Христушка, й те, як ти над нею побивалася. І ось тепер ти зібрала була полотно й подарунки для баби, що мала вбити ще одне твоє дитя, гострою шпичкою шматуючи твої кишки і вбиваючи в животі дитину?!

І ти, Міловице, пригадала свою розмову з покійним батюшкою Антонієм, як ти тоді плакала й каялася. І сльози градом покотилися по твоїх щоках. Не могла ти вдруге сама своєї дитини вбивати, Міловице, і вирішила спитатися поради у матері.

«Як же це так вийшло?! – сердилася на тебе, Міловице, твоя мати Горпина, як розказала ти їй про дитину. – Ти ж уже не молода, Міловице, й не дівчина! Чи ще мало тобі тої біди кругом?! Як же це вам із Ільком ще ті дурощі з голови не повиходили?»

«Я не знаю, як так вийшло… – оправдувалася ти перед матір’ю, Міловице. – Але що ж мені робити тепер? Може, піти до баби на вичистку?»

На такі твої слова, Міловице, твоя мати Горпина тільки очі витріщила:

«До баби йти?! Щоб, не дай Боже, ти ще кров’ю стекла і вмерла, а тоді? Це ж який гріх тяжкий – викинути з себе живу дитину! – і побожна мати твоя, Міловице, перехрестилася до ікон у кутку. – Хай уже буде, як є, де п’ять дітей, там буде й шосте. А як, не дай Бог, при вичистці помреш або зляжеш? Кому твої діти, Міловице, тоді будуть треба? І я вже немічна… не догляну. Йди, Міловице, й розкажи про дитину Ількові, а калічити себе не здумай!»