Розділ «Частина 2 І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?»

І увечері при каганці твоя мати плакала.

«Обдурили-таки! – дорікала вона своєму чоловікові. – Це ж треба здумати таке – поміняти гроші на папірці! А тепер куди йти й де шукати, як буде нам треба? І чи ти, Кіндрате, чи ти хоч був коли в тій Умані? Чи ж ти знаєш, де той банк стоїть? – плакала. – А мені, щоб знав, та не було б геть і так гірко, якби їх просто в нас украли якісь злодії!.. Хоч би знала я, що то не по моїй вині у нас тепер грошей в хаті знов нема, а так… Геть і людей стидно! Це ж яким треба дурним бути, щоб мати гроші в своїх руках – і в безвість віддати!»

«Не бійся, як що, то маю ось папір із гербом і печаткою», – заспокоював батько. Він був певен, що як поставив хрестик на гербовім папері, то тим наче гроші й позапечатував, і від усього світу сховав. Хоча після сліз твоєї матері, бідна Міловице, сумнів почав точити і його.

І от на ніч іще раз добре роздивившись на той хрестик свій, батько папір поклав за образом, як робили тоді всі в селі.

«Я чула, що скоро будуть роздавати садиби молодим колгоспникам, у кого своєї хати нема, – тихенько сказала ти, радісна Міловице, якось увечері своєму Ількові. – Будуть тягнути жеребки майбутні хазяї, може б, і тобі піти?»

«Куди там мені тягнути, – зітхнув Ілько. – Ну геть як і випаде нам садиба, то з чого ж почнемо строїтися?»

«Попросимо помочі в моїх батьків… У твого батька, може, що дасть, дядько Степан, та й почнемо? Ти ж, Ільку, бачиш, що немає нам тут життя, мати щодень робляться зліші…»

Пам’ятаєш, бідна Міловице, як Ілько на твої слова важко зітхнув? Він же тебе любив, Міловице, через тебе й мусив жити тепер у приймах. Але нічого не міг вигадати несміливий Ілько, не міг насмілитися, не знав, як почати й що робити, щоб стало вам жити краще.

А в твоїх батьків підростали ще діти, твої, Міловице, сестри, і в хаті вашій усім стало дуже тісно. Хоч зранку ви з Ільком ішли в колгосп на роботу, а маленького Макара ти, Міловице, пробувала вже віддавати в ясла.

Пам’ятаєш, як ще поночі вставала ти, бідна Міловице, й розтоплювала піч? А тоді ставила свого баняка поряд із материним. Накладала у свій і у материн всього, що треба було до страви, і йшла у колгосп на роботу.

В обід бувало, що їла ти й у колгоспі, Міловице, й Ілько теж там полуднував. Але часто бігала ти додому, як удома був твій синок Макар.

Мати твоя в колгосп не пішла, Міловице. Вона все жалілася, що дуже слаба й що нездужає. А як вас і так із хати багато ходило на роботу, то матері твоєї Горпини й не зачіпали. От мати й товклася собі цілий день по вбогому своєму господарству.

І було вже, щоб не сердилася мати, ти, Міловице, зважилася й віддала дитину свою, як і інші колгоспниці, в ясла. Але твій синок Макар почав дуже слабнути й захирів. А мати ж твоя, Міловице, все рівно сиділа вдома. То й шкода було тобі своєї дитини, щоб не мучилась, і вирішили ви з Ільком, що залишатимете онука на твою матір.

І мусила ти, бідна Міловице, тепер часто бігати з роботи додому, до дитини наглянути.

Бігла ти вранці у колгосп, Міловице, і бувало таке, як приходила ти на обід, то вже твій борщ у печі докипав.

Але й не раз вмивалася ти пекучими слізьми.

Бо ж мати твоя, Міловице, пам’ятаєш, була дуже сердитою на ті колгоспи, що розбили її думку про достаток геть, хоч і забрали потім свою корову ви назад до двору. Але волів Тимкових уже були з’їли колгоспники. І от свою злість твоя мати Горпина все частіше згонила на тобі, Міловице, на старшій своїй дочці, неначе ти була у тих колгоспах винна.

А ти, Міловице, своїй матері увесь час змовчувала, бо почувалася вже й за колгоспи винною…

Ходила ти, бідна Міловице, щодень на важку роботу, але нічого звідти не приносила. І хоч працювала ти й удома після роботи нарівні з матір’ю, але все ж була в хаті зайвою. Добре знала ти, рідна Міловице, що треба вам із Ільком відділятися, але була ще ти молодою і нізвідки не мала помочі.

Ось так і терпіла ти мовчки біду, Міловице, і все надіялася на своє хазяйство.