«Нехай справляє твій дядько Степан! – сказала твоя мати Горпина до Ілька, коли він спитав, чи можна закликати ваших кумів до хати. – Мало того, що сидите мені на шиї, то ще й гуляти хочете! От як підете, Ільку, на своє хазяйство, тоді й справляйте собі геть і хрестини, як здужаєте!»
«Але ж це й ваш онук», – на те казав Ілько.
«То не тільки мій онук, але й твого батька!» – відмовляла на те твоя, Міловице, мати Горпина.
А батько, може, щось би й хотів сказати, але тільки рукою махав. І в твого батька серце кров’ю обливалося за тим, що робилося у вас в селі, де вже там було радіти онукові та з жінкою своєю сваритися.
А тобі, Міловице, терпіти було все важче…
А одного разу, пам’ятаєш, Міловице, не вистачило тобі терпіння зовсім?
Перед роботою ти теж того дня встала ранесенько і приставила звично борщ та кашу свої до печі. І поки ви з Ільком собі поралися, поки никалися по хаті й по господарству, все приставлене тобою поспіло.
Замотала ти, Міловице, свій обід у рядно, поцілувала маленького Макара й пішли ви з Ільком у колгосп на роботу.
А Ілько твій, пам’ятаєш, Міловице, ставав понурий все більше?
Всі ви з дому в той день на роботу пішли, залишалася у хаті тільки мати доглядати дітей і онука.
І була у твоєї матері Горпини, Міловице, одна щира приятелька – тітка Тетяна. Товаришували вони ще з дитинства, а потім ще й покумалися. От і сходилися куми частенько вдвох одна до одної, щоб поговорити й пожалітися на важке життя. А ще аби почаркуватися, і таке було…
«Випиймо, кумо, гіркої за нашу гірку долю!» – часом казала тітка Тетяна, переступаючи поріг вашої хати, як нікого, крім твоєї матері, в хаті не було.
«А чом би й ні! – не противилася твоя мати. – Не все ж тільки чоловікам гуляти! Тепер таке безголов’я у світі робиться, що нема нам теперечки на що й надіятися! То чого ж і не випити? Кумо, випиймо!»
І всідалися куми за столом, коли нікого не було в хаті, та й причащалися горілкою.
І було так, Міловице, що заважав бабі Горпині, твоїй матері, її онук Макар. Але й на те знайшла твоя мати управу: замотувала вона сухий без зерна кукурудзяний качан у ганчірку, тикала дитині твоїй до рук, та й пускала його повзати попід ноги.
«А чого це Міловиця та не віддасть свою дитину, як другі жінки, до ясел?» – питалася в твоєї матері її кума Тетяна.
«У той кагал? Віддавала вже! Але ж ця дитина через день та й хвора, а тоді кому, як не мені, знов за Макаром дивитися? Та ще й на ліки треба тратитись, і воно ж вищить! То нехай пересиджує!»
І сидів твій синочок малий Макар, бідна Міловице, у рідної баби під столом, із кукурудзяною куклою в роті.
Часом маленькі тітки бралися забавляти малого, Міловице, і гралися із ним. Але швидко їм те набридало, тож бігли твої сестри на вулицю.
А як же змарніла ти передчасно, Міловице! І вже не була ти рада ні заміжжю своєму, ні скорому материнству. Бо ж деякі твої, Міловице, подружки-однолітки ще дівували, й увечері могли виходити хоч і на вулицю, і ніхто їм не дорікав тим та й не докоряв шматком хліба, пересидженим кутком. А ти, Міловице, мусила йти працювати, та ще й потім вислуховувати материні докори.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Необдумана Міловиця» автора Луценко З.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 2 І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?“ на сторінці 9. Приємного читання.