Розділ «Частина 2 І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?»

«Як воно не моє, то нащо я біля нього буду падати», – казав то один, то другий колгоспник. І обіди ставали щораз біднішими.

«Щось немає толку з тим спільним господарюванням», – казав твій батько, Міловице.

Бо ж яке то й справді було те господарювання…

Пам’ятаєш, Міловице, чим то все тоді скінчилося? Через місяць, побачивши, що ні в чому нема толку, більшість людей розібрали своє, що від зарізу полишалося, та й повиходили з колгоспу. І яка ще худібка там була зосталася, то забрали хазяї її назад до себе додому.

Але вам, Міловице, з Ільком – що?

Все рівно нічого свого ви не мали як до колгоспів, так і після.

А в сусідньому від вас селі Цибулеві, Міловице, вже понад п’ятдесят років працював тоді цукровий завод, і незважаючи на революції та війни, буряки вирощували кожної весни й до осені. От і трудилося багато сільських людей на заводі.

Ще твоя бабця розповідала, Міловице, що повирубували колись пани розкішні дубові гаї на завод і для нього дрова. А потім палили ті дубові дрова під котлами і бухкали в небо чорні клубки диму.

Говорили люди в селі, що тисячу двісті десятин землі засівалося буряками для заводу.

В осінь, ти бачила, Міловице, як копали ті корені цукрові робочі копачками та й скидали на полях у високі купи. А тоді одні жінки з ножами сідали кружком і відрізали від буряків гичку, інші накидали почищені буряки на підводи й ті везли їх до кагатів, щоб потім уже з тих куп брати й підвозити корені на цукроварню.

Ті люди, що на заводі працювали, називалися робочими…

А вам, колгоспникам, як забрали були до гурту землю, то залишили тільки по клаптику землі біля хат, щоб на грядки було.

І тримали люди в селі і далі кури й корови, гусей і вівці – у кого що було й хто на що міг витягнути.

Але великі поля колись хазяйські, куплені за гроші, по копійці складені, тяжкою роботою зароблені, з далекої Америки привезені, відійшли до колгоспу вже назавжди.

«Хочеш хліба – йди на роботу», – казали до вас, селян, Міловице, коли хто йшов у колгоспну контору й питався, як же тепер без землі жити…

І мусила ти йти в той колгосп, як і всі, Міловице, бо мала надію, що спроможетеся ви з Ільком з колгоспною поміччю від батьків окремо жити відділитися. Йшла ти з дому ще й тому, бідна Міловице, щоб мати не гризла тебе з ранку й до ночі поїдом.

Ілька в колгоспі записали вантажником і сторожем відразу ж; а ти, Міловице, як і інші сільські жінки, мусила тепер влітку сапати буряки для заводу, а восени і взимку робити на колгоспному току.

Зі страхом щоранку дивилася ти, Міловице, як за новими порядками у велику колись хазяйську хату з усього села жінки, що йшли на роботу в колгосп, вранці зносили своїх маленьких дітей. І дві няньки-колгоспниці бавили тих дітей аж до вечора. А щоб діти від голоду не плакали, колгосп давав для ясел продукти.

Коли ж ішла ти, бувало, додому, щоб пообідати й Макара маленького погодувати, то бачила, як під’їжджала до ясел підвода, няньки клали на її дно, вистелене соломою, рядки туго сповитих дітей і їхали в поле, на ферму – туди, де працювали мамки. А жінки, побачивши підводу, покидали роботу і йшли годувати грудьми своїх дітей. Як же діти всі були вже нагодовані, то нянька вкладала згортки на підводу знов і віз торохтів назад до ясел. І так бувало по три рази на день, і день при дні.

І без того було нелегке й смутне життя у хаті твоїх батьків, Міловице, а тепер стало ще важче. Залишалася зранку вдома тільки твоя мати Горпина з найменшими дітьми – Тетяною та Катериною, і ще плакав у колисці твій маленький син Макар, бо до ясел віддавати його ти боялася.