Розділ «Частина 2 І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?»

Тихо було тепер у подвір’ях людських серед дня в селі, не так, як колись. Бо колись надіялися на своє від своїх рук, а тепер доводилося – на колгоспне.

А в Ількового батька була велика хата під бляхою. Мав твій свекор, Міловице, в своєму хліві аж три корови, вгодовані бики й телиці, мав ще й шість десятин поля, не пішов із усіма в колгосп і не віддав нічого…

Бо як прийшли до свекра твого, Чуйка Ксеня, й почали казати, щоб ішов він до колгоспу разом із усіма, то на те він скинув із себе штани й розвернувся білим тілом до гостей, ще й викрикнув:

«А поцілуйте мене, колгоспники зачухані, в сраку!»

Пам’ятаєш, Міловице, який дуже впертий був Ільків батько Ксень? Увесь час мало по його бути. Не захотів колись, щоб син женився на неугодній йому, на тобі, Міловице, а як той не послухав – відцурався зовсім, то так і тепер робив: у колгосп не захотів іти – то й відмовився.

«Не піду я у той кагал!» – сказав твердо й раз.

І активісти дарма ходили в своїх чорних шкіряних куртках щодня попід вікнами в свекра твого Ксеня.

Цього ж разу, як скинув Ксень штани, подивилися на виставу та з тим і пішли.

А тоді твій свекор Ксень, Міловице, та пустив великого злого собаку бігати без цепка по подвір’ю, тісно затулив ворота, й ніхто не міг більше до його хати й до нього самого добратися.

«Зараз! Не діждетеся! Я віддам на розкрадання зароблене тяжкою працею моєю?! – кричав до своє жінки Теклі твій свекор. – Хай тільки котре ще раз всуне в моє обійстя носа! Це що ж, я піду, як прохач, попід колгоспи?! На роботу в кагал мені треба йти?! Та у мене й вдома є що робити! Не піду я в колгосп, нехай він разом із усіма западеться! Нехай он наш дурний Ілько йде і робить, як він не послухався свого батька й пішов зразу в прийми! Хай ті йдуть, що їм нема де жити! А я, слава Богу, маю своє подвір’я!»

І не пішов Ільків батько Ксень у колгосп.

Але, пам’ятаєш, Міловице, що цього йому не забули й голої спини не пробачили…

Вже через місяць після того, як твій брат Тимко поїхав до Америки, дізналася ти, Міловице, що прийшов від нього лист аж із далекої Канади. Писав Тимко, що тяжко робить він серед чужих людей, але й заробляє гарно.

А ще через півроку вислав ваш Тимко батькові назад позичені гроші. Дев’яносто тисяч золотом було! На той час, Міловице, то були дуже великі гроші.

Було в листі від Тимка про те написано, що працює він удень на заводі Форда. А увечері разом із хлопцями з села підробляють гуртом у ресторані – грають на гармошці й українських пісень співають.

Пам’ятаєш, Міловице, як твоя мати Горпина плакала й теребила лист від свого сина Тимка в чорних своїх пучках?

«Оце у мене одна путня дитина є! – говорила, дивлячись повз тебе, мати. – А ви всі – ледарі й колгоспники!»

Тоді якраз тільки-тільки починали в силу входити ті колгоспи, і ніхто ще не знав, чим то все воно і як закінчиться.

І так було на початку тих колгоспів, либонь, Міловице, що худобу й поле в людей забирали, але гроші – ще ні. Бо ти бачила, як же дуже радів твій батько Кіндрат, тримаючи в руках зароблені його єдиним сином гроші.

Певно, щасливий був твій батько, що й він тепер незгіршим може бути від будь-якого в селі господаря! Тепер, думав, мабуть, твій батько, Міловице, що бідувати вам не доведеться більше ніколи.