Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

Попереду, біля входу в арку, світилися червоними цяточками чотири вогники. Чулися голоси, курці не турбувалися про те, щоб говорити тихіше. А значить, у них ні від кого нема таємниць, і їм ні до кого нема діла. Зібралися перекурити і потеревенити. Звична річ.

Щось підказувало Аліні: зупинятися не можна, йти вперед — небезпечно. Вже потім, колі все скінчилося — чи скінчилося? — вона зізналася собі: можна було повернутися назад, подзвонити батькові і попросити вийти назустріч, причому в поясненні: «Там стоїть якась шпана» нічого смішного, навпаки — її навіть похвалять за обережність. Дівчинка не зробила цього, йшла вперед з надією проскочити, адже рідна домівка в кількох десятках метрів. Обійдеться, нічого, така боягузка…

Що ближче підходила Аліна до арки, то чіткіше чулися голоси. Хлопці незлостиво матюкалися, вона ні до чого не дослухалася. Ось один вогник упав і згаснув, за ним — другий. Коли вона опинилася зовсім поряд, ще двоє кинули цигарки.

— О, глянь! Які люди!

Аліна не роздивилася їхніх облич, під аркою було геть темно. Але й тоді була впевнена, і тепер знає, що впізнає їх з тисячі. При будь-якому освітленні. Навіть у масках-фантомасках. Їй достатньо голосів.

Усі четверо приблизно однакові на зріст і, скоріше за все, однолітки, років по шістнадцять. На одному був плащ, голову іншого прикрашала плетена шапочка, третій вирізнявся кепкою з великим козирком. Четвертий, котрий заступив їй шлях, тримав у лівій руці щось, в чому Аліна дещо запізніло впізнала пляшку. Цигарковий дим не міг відбити характерного духу портвейну.

Вона не могла визначити, наскільки вони п’яні. Вона взагалі тоді ні про що не думала, крім як пройти повз них і забігти до знайомого парадного. Може, вони просто жартують… так… І навіть проведуть до будинку…

— Куди?

Запитували без краплі цікавості. Байдужість… дівчинка відчула небезпечну байдужість. Вони зупинили б будь-кого, навіть дорослого чоловіка, їх четверо, вони кодло, вони піддали, і їм хочеться подвигів. Щоб було про що згадувати завтра й надалі.

«Додому», — тоді Аліна старалася говорити якомога жалісніше. Як з’ясувалося згодом, це й завело хлопців. Лідером, ясна річ, був Пляшка. «І де це ми живемо?» Вона вказала на будинок. «Ага-а, мама-папа ждуть, правда? Чого ж ходимо так пізно?» Вона сказала, що була в подруги, розуміючи — їх це зовсім не цікавить. Тим часом Плащ став ззаду і невловимим рухом відтіснив дівчинку до стіни. «Пустіть», — вона приготувалася кричати, навіть зібралася: попередити їх про це. «Тебе ніхто не чіпає, коза. Поки що», — Пляшка ковтнув з горла, простяг портвейн полонянці. Вона замотала головою, і тут озвався Шапочка: «Пий, тобі сказали. Боїшся, блядь?» «Не лякай, вона труси намочить». Жарт Плаща ліг усім на душу, вони дружно реготнули, а потім Шапочка раптово подався вперед: «Ми щас це провєрім! Не мене дивись, сука!» Аліна не встигла опам’ятатися, як її вже міцно тримали за руки, а під шкільне плаття впевнено лізла сильна п’ятірня. Не тремтяча рука однокласника, котрий, щоб виграти три жуйки, боязко «лапошив» дівчаток, за що його потім ганяли на кожній перерві дівчачі зграйки. Ця рука знала, куди вона лізе і чого хоче. Крик застряв у горлі, Аліні захотілося померти. «На мене, на мене дивися! Воно чи ні? Мокре?» «Харе, — пролунало десь над головою, — Вона мала ще, чого ти, як з хєра зірвався?» Рука слухняно забралася, не дійшовши кількох сантиметрів до «того самого». «Страшно, лялько? Чуваки, а в неї там уже нічого, скоро буде можна». Пляшка знову ковтнув, пустив по колу. Аліну відпустили, та вона й далі стояла в оточенні. Ноги підгиналися, але рештки здорового глузду стримували від того, аби сісти в багнюку.

Так вона і стояла, спершись об на стіну. «Покуриш з нами? — Пляшка тримав пачку цигарок. — Давай, не боїсь, цигарки класні. Брат із загранки підігнав». «їй мама не дозволяє. Вона її по жопі б’є. Б’є чи не б’є?» — Шапочка нахилився, тепер його очі дивилися на неї впритул, а суміш портвейних парів з нікотиновим викликала нудоту. «На мене дивися! Отак… Добре, цілуємося — і мотай до мамочки. Пити не хочеш, курити боїшся. От молодь пішла». «Вам робити не хєр?» — цього голосу Аліна ще не чула, значить, говорив Кепка. «А ти чого? Є інші ідеї?» «Пішли кішку зловимо і хвоста відірвемо». «Вона нявкати буде», — і всі знову заіржали, давши Аліні зрозуміти — і це теж жарт, хай навіть дурний, але справді — що ж робити? «Нічо, наша киця теж нявкати може, — Пляшка ковтком допив рештки портвейну і з силою пожбурив пляшку в протилежну стіну арки, дзвін розбитого скла, здавалося, чув увесь мікрорайон. — Скажи „няв“ — і можеш жити далі. Це не курити, не пити, не цілуватися. Ну? Няв. Няв. Де в нас там хвостик?» Рука потягнулася до її стегна, торкнулася його через плаття, і, зрозумівши, що страх не має меж, дванадцятирічна школярка Аліна, котра готувалася співати «під Пугачову», голосно, істерично і відчайдушно закричала: «Няв! Няв! Няв! Няв!» — і рвонулася вперед, хай навіть Плащ не дав їй дорогу, а просто стомився стояти на місці і трохи змістився набік, переступаючи з ноги на ногу. Навздогін свистіли, хтось загавкав по-собачому. А вона бігла, бігла, бігла…

…Поки не отямилася вдома, на підлозі передпокою. Вона голосно плакала і тремтіла. Батьки перелякалися, а вона нічого не могла пояснити, просто тицяла рукою в бік зачинених дверей і повторювала: «Там, там, там…». Згодом вона розповість коротку історію: йшла через двір, причепилися хулігани, злякалася і втекла. Відтоді сама вона додому не верталася, а коли зрозуміла, що в сімнадцять років уже соромно просити батька, аби зустрічав біля арки, стала просто рідше виходити з дому.

А потім усе забулося…

Поки Аліна не пішла до чоловіка в лікарню. В не найкращі для їхнього сімейного життя дні вона теж бачила бридкі сни, в яких неодмінно фігурувала четвірка монстрів з давньої весняної ночі. А два дні тому, вийшовши на вулицю з метою провідати чоловіка, вона побачила їх наяву. Коли їй здалося, що вони прискорили рух і женуться за нею, вона рвонулася через дорогу.

Потім — удар і темрява.

Темно. Треба розплющити очі.

Спочатку світло різонуло боляче, але тут-таки біль відступив, і Аліна побачила лікарську палату і людей у білих халатах. Тепер можна спробувати посміхнутися. Монстрів нема. Все позаду.

У кіно та в книжках, що претендують на показову реалістичність, слідчі мають вигляд саме такий. Безбарвний. Описати такого складно, не знаєш, які фарби дібрати, зате цей «несупермен» виявляється розумником і великим трударем.

Уже коли вони виходили з дверей лікарні, Гончаренко відзначив про себе, що не зможе згадати при нагоді не лише його зовнішність, але й ім’я. Звичайно, він відрекомендувався. Пояснив: шукати чоловіка потерпілої йому підказали саме тут, у лікарні, та й де ж йому бути, якщо йти за логікою. Анатолій знав, що дружина прийшла до тями, та до неї поки що не пускають, він потупцяв біля дверей реанімаційного відділення. Аліна потрапила сюди за досить незвичних обставин. Кинулася під колеса… А ти, Гончаренко, таблетки ковтав…

Як ніхто інший, Анатолій відчував — Він десь поруч, і треба бути біля дружини.