Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

— У вашому випадку — ні, — знову ковток чаю.

— У моєму… випадку?

— У вашому. Той мужик за кермом машини, Нечипорук, по-моєму, його прізвище, — Анатолій мало не вигукнув: «Знаю!», — не порушував правил, був тверезий і потерпілу бачив уперше. Поки що криміналу нема. Припускаємо варіант, — ковток чаю, — що хтось замовив її вбивство. Дурниці? Дурниці! Від кримінального світу вона далека, у неї нема коханця, якого вона шантажує, і рідних, котрі зазіхають на житлову площу. А Нечипорук — найбезпечніше створіння на білому світі. Стежите за моєю думкою?

— Якщо чесно, ви зараз казна-що верзете, вибачте. Ідіотизм якийсь, але поки що логічний.

— Добре, що ви вловили логіку. Отже, причин підозрювати когось у спробі вбити вашу дружину нема. Згодні?

Гончаренко кивнув, вирішивши цього разу промовчати.

— Тоді — як трактувати пригоду?

— Нещасний випадок.

— Спроба самогубства.

Тепер вони нарешті дивилися один одному в очі. Або Анатолій від несподіваної новини трошки посунувся глуздом, або… очі в слідчого мінялися. І те, як вони мінялися, щось нагадало Анатолієві — Толику! — Гончаренку. Щось… чи когось… Чи мізки не того… мало-мало…

— Чому ви так вирішили?

— Повторюся: розмова без протоколу, але серйозна. За доведення людини до самогубства за бажання теж можна притягти до відповідальності. А в мене після всього, що я дізнався, є бажання показово покарати вас, Гончаренко.

Голос його теж ставав інакшим. Злим. І… ні… знайомим… ні…

— Що ж я такого страшного зробив? — Анатолій намагався триматися впевнено, на секунду — під поглядом! — голос зрадницьки здригнувся, але художник з подивом і радістю відзначив — йому вдається тримати себе під контролем. Слова слідчого його не лякали. Бентежили — так, але чомусь не страшно.

— Ви покинули дружину. А до того влаштовували на квартирі п’яні погроми. Ви били жінку, вона кричала, кликала на допомогу. Декларуючи власну геніальність, ви пропивали з дому речі. Навіть коли пішли, не давали їй спокою. Вона ходила до лікаря, діагноз — психічні аномалії на грунті глибокого нервового виснаження, — очі буравили Анатолія, але голос не підносився, ставав злішим, і тепер Гончаренко не мав сумніву, чиї очі бачить і чий голос чує. — Вже з лікарні, куди ви потрапили після невдалої спроби з п’яної люті накласти на себе руки, ви підсилали приятелів, ті дзвонили і погрожували. Мовляв, вона, стерво, винна в тому, що світ ледь не втратив генія з великої літери «Ге». А ви й справді велика літера «Ге»… Жінка почала пити, і, коли ви зробили її життя зовсім нестерпним, вона кидається під машину.

Слідчий — слідчий? — голосно й важко дихав, очі налилися кров’ю, і на мить Анатолій побачив знайомі риси. А потім раптово все зникло. Непоказний чоловік допивав свій дешевий чайок.

— Ось так, — навіть голос став таким, як раніше. — Притягнути вас до суду за бажання легко. І виписати постанову про арешт, відвезти просто з лікарні до СІЗО й запхати до задушної камери, в приємне товариство фахівців із встановлення справедливості через дупу. Можна дібрати контингент, підготувати його належним чином. Подумайте, — він відсунув стілець, підвівся: — Ви знаєте, про що. Якщо треба буде — я все життя спокою вам не дам. Не люблю я таких, як ви, Гончаренко.

За спиною Анатолія раптово грюкнуло, наче щось упало, він мимоволі озирнувся, а коли повернувся, дивного непоказного слідчого вже не було. Лишився тільки ледь вловимий запах горілчаного перегару, цього ні з чим не сплутаєш.

Свого чаю Гончаренко так і не покуштував.

— Ти певен?