Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

Краще слухати плітки про особисте життя працівників редакції, аніж захищати недоторканність власного. Власного. Ольга зазначила: вперше за довгі місяці самотності, спочатку — п’яної, потім — тихої і тужливої, вона серйозно подумала про своє особисте життя так упевнено, наче в неї воно справді було. Роман Ващенко — особисте життя. Кілька годин у ліжку, решта — спільні страхи. Як ставитися до всього цього? Ти відвикла, ти розучилася, ти не вмієш, тобі вже тридцятка — помирати пора… І направду ледь кінці не віддала, ти обережніше з цим, дівчинко…

Роман з’явився, перервавши балаканину Сухової. Вираз його обличчя налякав Ольгу, насторожив навіть подругу, на язиці якої крутилися, без сумніву, всілякі репліки на його адресу. Замість атаки Сухова поспіхом почала збиратися, пообіцяла забігти днями, і за мить її підбори вже цокали по лінолеуму — журналістка Сухова, будучи дамою ефектною, завжди вишукувала можливості привернути до себе увагу в будь-який спосіб. Приміром, ступати на нічим не покриті ділянки підлоги.

— Як ти? — Роман дуже нервувався. Він примостився скраєчку ліжка, тут-таки підхопився, руки то зникали в кишенях халата, то схрещувалися на грудях. Сусідки по палаті отримували цього ранку купу задоволення — їхній лікарняний побут прикрашався надзвичайно цікавими подіями.

Жахливо цікавими. Страшенно цікавими.

— Що там?

— Лежи… і не хвилюйся… Все під контролем… Я провідати зайшов… Спробуй заснути…

— Ти знущаєшся? — На глядачів і слухачів Ольга звертала уваги чимдалі менше.

— Дещо змінилося… Я тут, поруч… Скажеш — мене покличуть…

Роман якось дивно подивився на неї, неначе бачив уперше, обвів очима палату, ні на кому не зупиняючи погляд, потупцяв, пробурмотів: «Видужуйте» і хутко вийшов, залишивши Ольгу наодинці з крапельницею і сумними думками.

Події, як їй здалося, прискорили перебіг.

На сходовому майданчику біля входу до відділення на Анатолія Гончаренка чекав мужичок. Саме мужичок, у вицвілих «варьонках», що давно вийшли з моди, не знайомих зі щіткою дешевих, самопальних, на «блискавці» ботах, в новому турецькому светрі, який виднівся з-під розчахнутої старої камуфляжної куртки. На довершення образу — дводенна щетина і коричнева бейсболка, що її візитер м’яв у руках. Але вже перша фраза видала манеру спілкування: мужичком він видавався зовні, а насправді — мужик, міцний, серйозний, що знає ціну собі та — головне — іншим.

— Гончаренко — ти?

Таких Анатолій набачився, коли жив у дачному селищі. Вони працюють у будівельних бригадах, впевнено зводячи особняки і так само впевнено оцінюючи власну працю, лишаючи замовнику право вибору: дешева алкашня, що так-сяк клепає, чи вони, люди солідні, роботяги. Такі ріжуть бичків і кабанчиків, вивозять їх на базари і продають з презирливою гідністю, не запопадливо припрошуючи покупця, а милостиво дозволяючи йому купити товар.

— Припустімо.

— А без «припустімо»?

— У чому річ?

— Гончаренко — ти?

Погляд мужика був важким і непривітним.

— Ну, я. Далі що?

— Розмова є. Ділова. Відійдемо.