Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

Чоловіки відійшли до стіни, аби не загороджувати прохід. Відвідувач діловито начепив — саме начепив! — бейсболку на голову, запхав руку до кишені штанів, а коли витяг назад, в кулаці зазеленіла купюра, явно відкладена окремо заздалегідь, такі мужики всіх грошей тобі ніколи не покажуть.

— Домовимося. Напиши заяву, що претензій не маєш.

— Не зрозумів.

— Ну, за жінку свою… Під мене вона… В смислі, під мою машину… Вона сама… буха була… А мене тягають.

Гончаренко сам від себе не чекав такого приступу навіть не сміху — дикого реготу, зовсім недоречного в лікарні. На нього почали озиратися лікарі й сестри, що проходили мимо, а відвідувачі дивилися скоса, немов на ідіота. Насилу опанувавши себе, Анатолій вибачливо махнув рукою.

— Не хотів… Накотило щось… Просто таких проблем я не чекав… до всього…

— Яких «таких»? Вона сама під колеса поперла, руки на себе хотіла накласти, сп’яну чи я не знаю… Зупинився, допомогу надав, як положено. А від неї — як з бочки… З ДАІ проблеми тепер… Так що пиши…

Гончаренко намагався не дивитися на простягнуту руку.

— Вас як звати?

— Тобі не один чорт? Петро… Нечипорук…

— Гаразд, я, звичайно, напишу, що треба. Тим більше — вона сама, — звичайно, не сама, але для чого Петрові Нечипоруку знати непотрібну і незрозумілу йому правду, ще подумає — не терапія, а психушка якась, — Тільки грошей не треба.

— Мало? — Петро Нечипорук швидко витяг ще одну купюру. — Бери, бери, кажу!

— Обійдуся, — гроші просто так ніхто не тицяє, Анатолія насторожила така настирність, тим більше — цей Петро Нечипорук, хай там що, сидів за кермом машини, яка наїхала на Аліну, і ще невідомо, яка сила повертала кермо. — Не треба.

Петро Нечипорук підійшов до художника впритул і заговорив скоромовкою, яка виказала його нервовий стан:

— Візьми гроші, хлопче, заради Бога, візьми, не ображай, без того вистачає, двійко поросят годував — здохли, за тиждень гигнули, ветеринар був, сказав — скинути в яму і хлоркою засипати, хвороба, до нас санінспекція тепер як додому до себе ходить, донька народити не може, син у Харкові під слідством, на підписці, десь щось на базарі не поділили, бєспрєдєльщиків отоварили, а в тих куплене все, машина барахлить, ще аварія гадська, цього тільки горя ще не було, візьми гроші, вже не знаю, кому давати, свічки в церкві ставлю, подаю в переходах, не ображай, пожалій ради Бога, ну…

Від такого натиску відвертостей Гончаренко навіть відступив до стіни, а Нечипорук наступав, намагаючись запхати гроші до кишені його штанів. Здавалося, цей міцний мужик зараз заплаче.

— Добре, добре, заспокойся, — Анатолій теж перейшов на «ти», — Візьму, раз таке діло, візьму. І давай сюди свій папірець, продиктуй, як треба писати, давай…

— Я тобі потім ще м’ясця…

— Та добре, добре… Диктуй, нема коли торгуватися…

— Я радий, Фіделю Васильовичу, що ви повірили мені настільки, щоб убити.