Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

Ольга відчувала, що не може говорити, що ноги вростають в земляну підлогу, що дихати стає важче.

— Ми тепер часто будемо зустрічатися. Щоночі, моя лапочко, — тварюка заворушилася, вмощуючись зручніше. — Про кінець життя подумай — ти перестанеш боятися взагалі, зникнуть страхи. Померти — ось тобі найкращі ліки від страху, ластівко моя. Ми будемо дружити та грати в м'ячик, — пазуриста лапа зникла в ящику з картоплею і повернулася, стискаючи маленький смугастий гумовий м'ячик, таким Ольга любила гратися в дитинстві, якось їй привезли з Німеччини гарний м'яч, у формі поросячої мордочки, але в порівняння з її улюбленим зашмульганим м'ячиком він не йшов абсолютно. — Лови! — лапа зробила обманний рух, і щур засміявся, якщо можна так назвати противне вищання. — Диви, який м'ячик!

Гострі кігті розпороли гуму, повітря зі свистом вийшло — і знову вищання, від якого закладало вуха.

— А у нас ще є! Йди до мене, лапочко моя, у нас їх багато-багато-багато! — тварюка видобула з ящика новий м'ячик, але тепер він нагадував щурячу голову. — Диви, який! Лови!

Цього разу м’ячик з огидним вищанням полетів Ользі в обличчя, вона встигла відсмикнути голову, і тут пацюк махнув хвостом, зашморг затягнувся на шиї молодої жінки, ривок — моторошна морда просто перед нею, пронизливі — людські! — очі буравлять наскрізь, дрібні гострі зуби готові гризти щоки, хвіст-зашморг стискає шию міцніше, міцніше, повітря не вистачає, Ольга задихається…

… і нарешті їй вдалося прокинутись. Піт котився градом, вона дихала важко й хрипко, а потім з горла разом з черговим видиханням вирвався на волю нелюдський істеричний крик.

Хоч як дивно, це привело її до тями. Автоматично Ольга знайшла вимикач, засвітила настільну лампу. Все тихо, все спокійно, рідна знайома кімната, нема ніяких пацюків. Не думати про пацюків! Ольга труснула головою, відганяючи ненависний кошмар. Котра година? Початок третьої ночі. Спати вона більше не ризикне, але й сидіти сама в квартирі теж не буде. Вийти на вулицю? Там темніше, а за дверима… Не думати про щурів, чорт забирай! Про що тоді… Роман!

Ольга схопила трубку і не втрималася від нового зойку: телефон мовчав, і якщо брати до уваги останні події — мовчав зловісно. Вона відрізана від зовнішнього світу, і зараз…

— От дурна! — вона згадала, що вимкнула телефон, нахилилася, щоб увіткнути вилку на місце, і відсмикнула руку: треба поткнутися в напівтемряву за тумбою.

Якусь хвилину Ольга сиділа, збираючись на думках. Потім набралася хоробрості. І нарешті на «раз — два — три» зістрибнула з софи, перетнула кімнату і просто вдарила кулаком по широкій кнопці вимикача. Спалахнули всі три лампочки люстри, темрява зникла зовсім, і Ольга нарешті увімкнула телефон. Номер Романа… Чорт, десь записаний. А, є! Візьми слухавку, не спи, не спи, не…

— Слухаю! — голос невдоволений і заспаний.

— Це я, Ромо, — Ольга говорила голосно, шепіт більше пасував атмосфері страху, а його треба прогнати. — Вибач, дещо сталося. Ти можеш приїхати просто зараз?

Цієї ночі в лікарні коїлися дивні речі. Пізніше учасники цих подій не розповідали про них один одному хоча б тому, що не припускали навіть думки: з кимось іще сталося щось подібне. Своїм рідним та знайомим вони подадуть ці історії як дурнуватий анекдот, не смішний, швидше — тупий, і розповідатимуть лише для того, аби випустити назовні ті дивні й незрозумілі страхи, що раптово оселилися десь усередині і заволоділи душами. Ті, хто історії вислухав, ввічливо підсміювалися за компанію і до вечора забували, як усяку інформацію, що не потребує зберігання.

Одна з чергових нічних медсестер цілу ніч чула за спиною човгання ніг. Малорухома літня мадам — її всі так називали, тому що вона до всіх довколишніх жінок, сусідок по палаті, їхніх відвідувачів і медперсоналу інакше, як «мадам», не зверталася — нарешті заснула, вимагаючи судно востаннє, і чергова, попивши з подружкою в ординаторській каву, вмостилася за столиком читати Мариніну, взяту в тієї ж подружки. Почувши, як хтось човгає до неї по лінолеуму, вона втомлено повернулася, готова вислухати чергового хворого, якому не спиться, і пояснити заразом, що снодійні препарати лімітовані. Нікого не було, і кроки стихли. Вона покрутила пальцем біля скроні і знову заглибилася в книжку. Зачовгало буквально одразу, тепер вона повернулася рвучко — знову все затихло. Втретє вона здригнулася. Так і просиділа всю ніч, боячись повернутися і навіть підвестися з стільця. Звуки то з’являлися знову, то стихали надовго, їхня природа залишалася незрозумілою, а тому — лякаючою. Коли, нарешті, скориставшись черговою тишею і озброївшись міцним фізіологічним стимулом, чергова зірвалася з місця і мало не бігом кинулася в туалет, то просиділа там більше години: човгання під дверима не вщухало, а кілька разів переляканій жінці здалося, що хтось шкребеться у двері. Занурившись у безодню страху достатньо глибоко, вона раптом ясно пригадала, коли звуки човгання в темряві перелякали її вперше: вони поїхали до бабусі в село і спали з батьком у маленькій задушній кімнаті. Вночі її розбуркало човгання десь у нетрях хати, вона розбудила тата запитанням: «Хто там?», а той, випивши з дідом перед сном і незадоволений, що сон порушили, буркнув сердито: «Домовик. Дівчаток, котрі не сплять, забирає і зжирає». Дівчинка тоді дуже старалася заснути, і в неї, мабуть, вийшло, бо кроки стихли.

Поверхом нижче з темного кутка на молоденьку сестричку витріщилися червоні очі. Було дуже тихо, вона не чула навіть своїх кроків. Лише пара очей з темряви. Спочатку сестричка хоробро спрямувала в кут світло від нічної лампи. Нічого. Вона вперто труснула головою, повернула лампу на місце — очі з’явилися знову. Нічого не відбувалося, просто вони дивилися незмигно. Світло знову вихопило порожній кут, цього разу дівчина не прибирала його довго, і очі виникли в іншому кутку.

Вона замружилася. Протерла для чогось окуляри, навіть, порушуючи правила, увімкнула велике світло в коридорі — все одно, навіть не побачивши моторошних вогників, вона відчувала, як вони витріщаються на неї, немов пропікають наскрізь тоненькими тепловими промінчиками.

…Черговий лікар у хірургічному відділенні ганяв павуків. Він з дитинства терпіти не міг цих мерзенних комах, тому й до лісу не їздив, через себе переступати не завжди вдається. Але павуки добралися до нього й тут. Спочатку на білу поверхню стола виліз один, з маленьким тулубом і тонкими довгими ніжками. Лікар, скривившись од відрази, змахнув його журналом, хотів розтоптати, але комаха кудись зникла. Зате скоро увесь стіл, здавалося, був усіяний ними. Чоловічі комплекси не дозволяли гукати на допомогу, і тим більше — тікати з власного кабінету, тому лікар боровся самотужки, бив журналом як основним знаряддям знищення по столу, але, всупереч усім старанням, жодного роздушеного не бачив, хоч ворог чесно йшов на смерть. Полігон — поверхня столу — наче очищений, а за півгодини знову, один за одним, павуки поверталися на втрачені позиції…

…Вранці у комірчині, де не один десяток років прибиральниці зберігали свій інвентар, улюбленицю чоловічої половини хворих, повсякчас п’яненьку тьотю Пашу, котра, зі слів напарниці Григорівни, скоро перестане в себе вдома торгувати самогонкою, «бо усю вип’є сама», підстерігав чортик. Вона перелякано захряснула дверцята, але від криків утрималася. Тьотя Паша була не з тих, хто намагався справити на довколишніх гарне враження. Їй, зрештою, цього й не треба було. Прибиральницею вона працювала, скільки себе пам’ятала, свою справу знала і більшого не прагнула. І все ж таки вона усвідомила, що її улюблена звичка куштувати продукт, який вона виготовляє і який охоче купують і споживають споконвічні пролетарі та колишні споконвічні селяни, котрі поміняли хату в сільській місцевості на задушну міську квартиру і на рівних з пролетарями переживали скруту безробіття, дасть привід всім довкола подумати, що це їй ввижається з п’яних очей, хоча сто п’ятдесят хіба пиятика для призвичаєної людини? Тьотя Паша обережно зазирнула до шафки знову. Чортик, товстенький, рогатий і хвостатий, підморгнув їй і помахав волохатою лапкою. А потім писклявим голосом заявив: «Не заважай мені!», і швабра, відро та ганчірка вилетіли просто під ноги прибиральниці, а дверну ручку якась сила рвонула з її руки. Дверцята шафки зачинилися…

…Заходячи до лікарні через службовий вхід, Фідель Васильович почувся незатишно. Він не міг пояснити своїх відчуттів, розумів лише: щось відбувається, щось, чого не можна пояснити. Недобре. Страшне. Люди поводилися скуто, і навіть ті, з ким уночі нічого не сталося — таких поки що була більшість, — заразилися загальним відчуттям тривоги і очікування чогось моторошного, чого не зможе пояснити людина при здоровому глузді.

Так, щось коїлося. І стояли за всім цим невидимі, але, без сумніву, страшні сили.