Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

— Всі знають історію про Фреді Крюгера?

— Ну-у, ви вже зовсім, — Роман уперше дозволив собі поіронізувати над учителем. — Голівудські страшилки і наука…

— Не поспішайте, — Чирва не збирався жартувати. — Я переглянув усі сім фільмів і скажу: починаючи з третього — так, банальні страшилки. Але перші два дуже близько підійшли до проблеми, над розв’язанням якої я б’юся стільки років. А саме — чи можуть оживати нічні кошмари?

— Я, до речі, не великий прихильник цих ваших страшилок, — Фідель Васильович теж не був налаштований серйозно і, на відміну від Романа, не приховував своєї недовіри до чоловіка, який так безцеремонно взяв на себе командування. — І навіть не дивився цих фільмів, жодного. Знаю тільки, що там про якогось маніяка.

— Тим більше нагадаю. Якщо ви не будете перебивати, то вже за десять хвилин вам стане не до сміху, шановні панове. Отже, Фреді Крюгер працював у котельній одного невеличкого американського містечка. В печах він спалював дітей, котрих підстерігав на вулиці, різав своїми гострими ножами і отримував від цього насолоду. Гадаю, подібну до сексуальної. Батьки вистежили маніяка, який нажахав усіх, і вчинили самосуд — самого засунули в топку. З часом дітям у снах почала з’являтися істота з обгорілим обличчям, у червоному светрі та крислатому капелюсі. За кілька днів після того, як починалися нічні кошмари, дитину знаходили порізаною на шматки. Приблизно такий наскрізний сюжет. Перемогла кошмар дівчина, котра не злякалася і прийняла бій. Але Крюгер повернувся: кошмари тривали, бо цього вимагала публіка. Кошмар переходить у тіло чергової жертви і ефектно виходить назовні. Що ми маємо в нашому випадку? Відкидаємо кінотрюки — і маємо результат. Знаєте приказку: той, хто довго шукає в лісі відьму, рано чи пізно зустріне її?

— Там наче не так…

— Можливо, суть не змінюється, — Чирва відмахнувся від зауваження Ольги. — Кошмарні сни довели до самогубства матір Анатолія. Значить, вона або не хотіла, або не могла повірити, що їхній мучитель мертвий. Страх переміг здоровий глузд і звів жінку з розуму. Ромо, таке у вашій практиці було?

— Таке зустрічається, — Роман обмежився короткою реплікою.

— Зберіть докупи всі історії про вітчима-садиста. Шкільна вчителька, сусідка та її син, нарешті, родина Анатолія — ці люди тісно спілкувалися з ним. Хто довше, хто менше: його негативного впливу вистачало, щоб уже за один раз налякати людину до смерті на все життя. Всі згадані так чи так постраждали, і вони — лише ті, про кого нам вдалося дізнатися завдяки Ользі. Можливо, є ще жертви, Він же спілкувався із зовнішнім світом. Отже, повторюся: ті, хто не прогнав своїх страхів, мають реальну можливість повернути Його в цей світ.

— Вселився диявол — це про Нього?

— Не зовсім. Подібні історії — літературне, сказати б, трактування невідомого нам. Хоча ви, Олю, зрозуміли, про що я буду говорити далі. Як ми засинаємо? Можемо проспати без сновидінь, а можемо бачити їх усю ніч. Але — між дійсністю та сном є… як би точніше сказати, певний простір. Ми ж не одразу бачимо те, що відбувається уві сні. Якщо хтось звертав увагу: спершу заглиблюєшся в темряву, в морок, і виринаєш уже в царстві сновидінь, у паралельному світі. Інколи ви можете не помітити цього переходу, але він існує. Це — той самий місток, який розділяє два світи, щось схоже на прикордонну смугу, нейтральну територію. І герої наших видінь, не маючи достатньої сили, не можуть навіть ступити на неї, не те що перетнути. А Він вирішив перейти її. Не віриться, правда? Можна довести, — Чирва впевнено усівся на стільці. — Гончаренко вжив ненормальну кількість снодійного і змішав його з великою кількістю спиртного. Вижити після такого реально?

— Якщо швидко промити шлунок, — у відповіді Фіделя Васильовича відчувалася настороженість.

— А він пролежав так, судячи з усього, більше трьох годин. Що не давало йому померти?

— Ви… хочете…

— Хочу! — Чирва вдарив долонею по столу. — Нічний кошмар узяв двоє життів, він уже досить сильний, аби ступити на Нейтральну територію і втриматися на ній, а якщо помре Анатолій, його останній реальний місток для зв’язку із зовнішнім світом, Він назавжди залишиться по той бік. Але художника відкачали — і в Нього є шанс. Шанс розбудити страхи інших людей, для початку бодай кожного з нас чотирьох. Потім — ще, ще, ми вже станемо носіями зарази, протидіяти цій отруті поки що неможливо. І з кожним новим ураженим, з кожним новим наляканим у Нього прибуватимуть сили. Так триватиме доти, доки з’явиться Його двійник. Наступник, можна сказати. Це буде вже реальна людина, страх матеріалізується, набуде плоті й крові — і підкорятиме собі усіх нас. Так само, як один озброєний охоронець може вести на страту півсотні полонених. Ви уявляєте собі, що значить жити з постійним почуттям страху? Причому боятися найстрашнішого — воно переслідуватиме нас у снах, на вулицях, чатуватиме в темних кутках кімнат, за шторами, у чорноті під’їздів і прохідних дворів, ми бачитимемо це один в одному і будемо боятися один одного. Ви можете хоч на хвилину уявити собі, що таке — тотальний страх, хто чи що буде нами всіма керувати і, зрештою, що з нами всіма буде?

В обличчях слухачів Чирва читав — вони почали розуміти, вірити і — боятися.

Анатолій розважався, як міг. Свиняче рило, роги, копита, дурнуваті пики, величезні вуха, потворні носи — так із покійного вітчима він не дозволяв собі знущатися ніколи, якщо не брати до уваги сірчану кислоту в пляшці. Бичача голова визирала з унітаза, злітала з плечей від удару сокири, волею художника була насаджена на кілок в оточенні людських та конячих черепів, фантазія Гончаренка злітала так далеко, що він у черговий раз примальовував Йому великі слонячі вуха і за ці самі вуха причепив прищіпками до мотузки, присобачив коротке тіло з кривими ногами, потім, трохи подумавши, намалював стручкоподібний член. Такі картинки пацанва малює на парканах, у сортирах, на стінах під’їздів. Вони смішні саме своєю примітивністю і цілковитою відсутністю мотивації. Над чоловічком, котрий складається з «точка — точка — запятая — минус — рожица кривая» видряпують кострубатими літерами «Коля — мудак», чи, скажімо, «Бєца — жираф!». І впізнають же себе ті, проти кого спрямований цвях карикатуриста-аматора, ось що дивує найбільше. Стараєшся, не спиш, пишеш портрет, і все одно абсолютної подібності з оригіналом не досягаєш. Усвідомлення цієї примітивної істини ще більше злило і дратувало Анатолія, і коли б Він був живий, то навіть двійко-трійко подібних карикатур стали б для художника смертним вироком, враховуючи важкий, м’яко кажучи, характер вітчима. І схоже ж виходить, чорт забирай! Вміємо, можемо, Толику…

Коли останній аркуш був помальований, Гончаренко ще раз переглянув свої творіння. Настрій піднявся, він навіть дав щигля одній пиці.

— Дістав? Дивись мені…

І раптом прийшла сонливість. Повіки немов налилися свинцем, тіло обм’якло, так буває після сильної дози снодійного, вже що-що, а це Анатолієві відомо давно. Ось тільки снодійного не давали. Він відчув, що зараз відіспиться за кожен день, коли доводилося боротися зі сном і кошмарами. Тільки ще одну справу треба зробити… Вже напівдрімаючи, Гончаренко склав малюнки, запхав їх до тумбочки і зачинив дверцята на гачок. Старий попередив, що їх ніхто не повинен бачити, а його треба слухатися. Він розумний… все знає… всього ніхто… ось… взагалі… а він… він… він…