Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

Голова в Ольги паморочилася і буквально розколювалася на шматочки. Таке враження, ніби за кілька останніх годин вона геть втратила здатність мислити. Вона не могла зрозуміти, чого зараз хочуть від неї Роман та Чирва. А вони, своєю чергою, теж не зовсім розуміли, чого від неї хочуть.

Роман Ващенко привіз її до Чирви біля п’ятої ранку. Спочатку, в неї вдома, він вислуховував лише ридання, тіло її тремтіло, губи безперервно повторювали: «Щурі — щурі — щурі — щурі!» Допоміг чоловічий народний засіб, хоч горілки в квартирі не виявилося, а спробу вийти за нею Ольга перепинила криком: «Не йди! Боюся!». Зрештою вони вийшли до нічного магазину вдвох, Ольжин вигляд жваво зацікавив продавця, здоровенного патлатого дядька, йому навіть хотілося щось сказати, але, зустрівшись поглядом з Романовими очима, промовчав. Роман як лікар-психіатр легко пояснив стриманість здоровила: не його той злякався, в разі чого цей продавець легко впорається з ним, далеко не качком, інших за прилавки нічних магазинів просто не ставлять, він злякався себе, побачивши страшну нервову напругу відвідувача. Цей бовкне щось у відповідь на похабну репліку, слово по слову — скандал, менти поряд, тут не доведеш, що п’яні зайшли, господареві-бандюзі навіть маленький скандал не потрібен. У гіршому випадку вижене патлатого за те, що язика на припоні втримати не вміє, в кращому — штрафоне, таке тут водиться, в кожному разі приємного мало, краще парочку не займати, видати їм чекушку і думки свої про те, що вони зроблять, коли вицмуляють чекушку, і скільки вже випили до того, бо тьолка геть ніяка, тримати при собі…

Коли вони повернулися, Роман ледь не силою примусив Ольгу випити, алкоголь свою справу зробив, і Ольга, збиваючись, але докладно розповіла свій жахливий, ні на що не схожий сон. Роман зрозумів: без Чирви ніяк.

— Раніше подібні марення у вас були?

— Я… нормально спала… Наскільки можна з моїми проблемами…

Чирва відмахнувся від її слів, неначе відганяв ґедзів.

— Не в снах справа, дорога моя. Ви-дін-ня. Ви — людина, котра пише, відчуваєте різницю?

— Були! — Роман так поспішно вигукнув, що Чирва здригнувся, не чекаючи відповіді з боку молодшого колеги, потім уважно подивився йому в очі, перевів погляд на Ольгу. Та обережно похитала головою.

— Кому вірити? — Роман нечасто бачив, як Чирва починає сердитися, навіть не сердитися — злитися. — Знаєте що, молоді люди, ваші особисті стосунки мене зовсім не хвилюють, а якщо я не зможу отримати чіткі, швидкі і, наскільки це можливо, ясні відповіді на свої прості запитання, то не зможу знайти відповіді на ті, дуже складні, які сам собі ставлю. І якщо я, — він наголосив на останньому слові, навіть тицьнув себе пальцем у груди, — не зумію відшукати потрібних відповідей, то боюся, що ваші стосунки, хай там які вони, полетять у пекельну безодню разом з вами і зі мною, уїдливим занудним стариганом. Ольго, були видіння?

— Так, — тепер вона говорила сміливіше.

— Як часто?

— Останнім часом навіть занадто…

— Що значить — «останнім часом»?

— Ну… я з дитинства боюся щурів… А коли почалася вся ця колотнеча, з Анатолієм… Коротше, відтоді мені кілька разів здавалося, що я з’їжджаю з глузду.

Чирва, замислено потираючи підборіддя, хлюпнув собі горілки в чашку — там ще темніли рештки кави, і рідина стала темно-коричневою, — взяв чашку за денце, мов піалу.

— Ваш нічний пацючий бал нічого не нагадує?

— Казку про Лускунчика. Я завжди її не любила.

— Лускунчик тут ні до чого. Подумайте, — Чирва ковтком випив горілку, подивився для чогось на денце чашки, знизав плечима: — Навіть якщо неприємно — подумайте. Я знаю відповідь, та ви самі повинні її знайти.

І знову Роман Ващенко здогадався раніше.

— Олю, сни Гончаренка! Він теж приходив щоночі і кликав пасинка до себе! Щоб там, — психіатр махнув зробив рукою непевний жест, — розквитатися з ним за повною програмою! Твій пацюк верз щось подібне, адже так?