Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

Вперше за останні роки художник Анатолій Гончаренко заснув глибоким, міцним і здоровим сном. Без жодних уколів та боязні зустріти Його.

За півгодини гачок, на який Анатолій зачинив дверцята тумбочки, легенько задріботів, ледь брязнувши, вискочив зі скоби і повис, похитуючись, наче маятник. Щілини, що утворилася, було досить для того, аби кілька малюнків ковзнули на підлогу.

— І що тепер?

Запитання зависло в повітрі, тому що Ольга не розшифрувала його, не пояснила, про що воно. Вона сама зрозуміла, що відповідати тут можна розлого і довго.

— Нічого, — на губах Чирви грала легка посмішка. — Вже нічого, я, в кожному разі, на це сподіваюся. Я пояснив вам, що сталося, що могло статися, чого треба боятися, тобто — чого ми з вами, а за великим рахунком — усе людство уникнуло.

— Таки уникнуло?

— Так, Ромо. Хочу вірити, що все вже позаду. Для того я й залишався з вашим пацієнтом тет-а-тет, — вгадуючи наступне запитання, Чирва застережливо підняв руку: — Без запитань. Я вжив деяких заходів, ось і все. Аби зберегти все, як є, і насправді зробити Містерові Нічний Кошмар козу, ви не повинні робити однієї речі. Якщо скажу, якої саме, вийде притча про мавпу. Знаєте, ні? Дуже просто: один потворний багатій запросив до себе відомого лікаря і сказав: «Ти, я чув, знаєш старовинні чаклунства. Придумай таке замовляння, аби всі мої потворні риси зникли і я перетворився на красеня». «Гаразд, — відповів лікар. — Я знаю таке замовляння. Зараз я накрию тебе покривалом і читатиму. А ти старайся весь цей час не думати про мавпу. Хоч раз подумаєш про неї — нічого в мене не вийде». Само собою, багатієві лізли в голову лише думки про мавпу, бо він боявся про неї подумати.

— Ясно, ясно, — Роман теж посміхнувся. — Точно як у казці про потаємну кімнату: всюди можна ходити, а в дальню кімнату не смій. Звичайно, Іванко спить і бачить, як би йому хоча б одним оком до забороненої кімнати зазирнути. Ви з нами наче з дітлахами нерозумними…

— Так і є, — Чирва далі демонстрував веселий настрій, але очі нікого обдурити не могли — вони були дуже серйозні: — Скажу, чого робити не можна, ви точно до кінця життя не заснете. Повторю лише: крім того способу, який я застосував сьогодні, є тільки один, за допомогою якого можна назавжди позбавитися від кошмару. А саме: померти в той момент, коли Він опиниться на Нейтральній території. Пустити його туди і померти. Анатолієві це не вдалося — і дякувати Богу. Зате сьогодні, я сподіваюся, у нього вийде дещо інше. Можемо вважати себе переможцями.

— Не рано?

Чирва чекав від Фіделя Васильовича подібної репліки. Завідувач не довіряв йому, Павло Степанович знав це і відчув себе трохи ображеним — яке хтось має право не вірити визнаному вченому! — але не виказав образи, розуміючи, що конфліктів зараз допускати не можна. Завідувач розпочне контрпропаганду, це може дуже зашкодити справі, адже подібного зіткнення з тим світом Чирва чекав мало не все свідоме життя, принаймні останні тридцять років. Тому поводився спокійно, навіть надто підкреслював свій спокій.

— Якщо довіритеся мені — не рано. Скоро художник піде на поправку, і ви позбудетеся неспокійного хворого. Краще вип’ємо кави.

Ольга глянула на годинник і підвелася.

— Хочеться кави, та мені треба бігти. Все настільки дивно, хай перетравиться.

— Сподіваюся, моя маленька лекція не стане поживою для читачів вашої газети? — Чирва жартома насварився пальцем.

— У нас про таке не пишуть. Є інші видання, яких нормальні люди серйозно не сприймають. Такі, де про всякі НЛО та двоголових жінок вигадують. Хіба що туди продати…

— Не жартуйте з цим, Олю.

— Які жарти! Просто я кажу, що вашій, як ви сказали, лекції повірили тільки свідки подій. Інших громадян можете не боятися.

— Шкода, — Чирва зітхнув. — 3 другого боку — добре, що сказане мною нікого більше не торкнеться. Я лише прошу вас, Олю, ще про одне: ви спілкувалися з Анатолієм більше, аніж усі ми, і, зрозумійте правильно, ближче. Він уже тоді являв собою певну небезпеку. Носій зарази, гм, якоюсь мірою… З вами нічого дивного не відбувалося?

Сказати йому про пацюків? Але вони були завжди, ще з дитинства. Кожна дитина налякана по-своєму. А якщо він почне її гіпнотизувати? Уявивши себе непритомною, повністю під владою старого, Ольга швидко і навіть занадто голосно сказала: