Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

А ввечері до Гончаренка завітали Роман та Фідель Васильович. Гончаренко не поспішав прокидатися, а малюнки знову висипалися з тумбочки…

Їх же переглянула і чергова медсестра, коли принесла хворому ліки. Добудитися неможливо, і добре. Набридли його крики, якщо чесно сказати. А картинки малює веселі. Чергова прибрала їх у тумбочку, більше вони не випадали. Вранці, нарешті виспавшись, художник так нічого й не запідозрив.

— Ти схожа на жінку, в якої з’явився мужик. Він, може, пізніше й виявиться Мужчиною, та поки що він тільки Мужик, що для нас, жінок, завжди важливіше.

— Не мели дурниць!

Ольга була незадоволена собою. Звичайно, від Сухової не сховатися, ця за кілометр усе відчуває. Але невже, якщо Сухова розкусила її ось так, з нальоту, — невже по ній видно, невже бажання, котрі заганяються глибоко й далеко, проступають на обличчі, в жестах, в поведінці? Ольга розізлилася за це на себе, а ще більше — на Романа Ващенка. Як назло, він подзвонив їй на роботу, і вона як могла байдуже послалася на зайнятість та головний біль. Сухова сиділа обличчям до неї, Ольга відвернулася і вилаяла себе за таку дурницю. Тепер прониклива подруга все точно зрозуміє! Господи, ну чому я така дурна?

— Щось з вами явно не те, дєвушка…

— У мене справді довбешка тріщить, і взагалі — статтю треба добивати…

— Ну-ну… Дивись, я ж не відчеплюся. Правда, подружко, щось не так… Слухай, — очі Сухової сяйнули проникливими вогниками, — ти не в героя свого, художника-алкаша, закохалася?

— Його серце вільне, Сухова. Дій, тобі якраз нових відчуттів не вистачає, — і Ольга повернулася до тексту на моніторі. Хай подруга скрипить зубами і ламає голову, їй корисно.

Вона довела до ладу текст про Анатолія Гончаренка, до якого вставила абзац про тиранію вітчима, самогубства матері та сестри, і хоч заглиблюватися далі в його особисте життя не мала права, надто в світлі останніх подій, та зовсім уникнути смажених фактів не мала можливості: видання комерційне, читач мусить дістати порцію чужої брудної білизни, інакше її стаття пролежить у планах довго, а коли нарешті дійде черга — скоротиться до обсягу банальної замітки, якими закривають «віконце» в газетній шпальті.

Сухова образилася, але виду не подала. Ольга вирішила загладити провину, запросивши її на традиційну кавусю з лікером, та під кінець робочого дня в неї справді розболілася голова, а дощ, що припустив на вечір, ніби створив їй алібі: тиск і таке інше. Здавши статтю, Ольга поїхала просто додому. Вранці вона забула парасольку, намокла наскрізь на зупинках, удома одразу ж прийняла ванну, випила про всяк випадок якісь імпортні таблетки від застуди, закуталася в халат і вмостилася на софі. Глянувши на телефон, згадала Романа. Він може подзвонити… Але вона не брехала — справді була не готова до серйозних стосунків, як і до стосунків узагалі. Подзвонить — про що та як з ним говорити? Краще хай не заважає думати. Ольга рішуче підвелася, висмикнула телефонний шнур з розетки — ось так! — і повернулася на софу.

Телевізор швидко набрид, головний біль затих, проте не зовсім, так що книжку довелося відкласти. Краплі дощу барабанили по бляшаному підвіконню, по шибках, звук колисав; Ольга заплющила очі…

…Аби розплющити їх хвилин через десять: у двері подзвонили. Підводячись, вона спочатку незрозуміло як заплуталася в халаті, потім ноги довго ловили капці на підлозі. Рука знайшла вимикач, але лампочка світила дивним тьмяним світлом, радше навіть не світила, а блимала. Дзвінок не повторювався, все ж таки Ольга запитала: «Хто там?» — і сама здивувалася своєму глухому голосу. Дивно. Може, здалося?

Лампочка в передпокої спалахнула несподівано яскраво. Ольга замружилася, а коли розплющила очі, побачила себе перед круглим дзеркалом. Там відбивався великий чорний пацюк.

Крик прийшов не зразу. Якщо точніше — Ольга не могла кричати. Вона відчула, що все її єство волає від жаху та огиди, і вирвися крик назовні — децибели зруйнують стіни будинку, як у казці про голосистого хлопчиська Джельсоміно. Пацючі очиці світилися, і Ольга, ледь жива від страху, раптом зрозуміла — лампочка вже не горить, очиці тварини моторошним сяйвом освітлюють передпокій. Щось м'яке торкнулося голої щиколотки, спочатку правої ноги, потім — лівої. Світла вистачало, аби побачити: довкола неї по підлозі сновигають щурі, худі й товсті, чорні й сірі, великі та малі, хвости тяглися за ними довгими змійками. Очиці сяяли червоними вогниками, і вони були скрізь. Ціла родина тварюк окупувала софу, гострі зуби вже взялися за плед, що ним Ольга її накривала. Один усівся на телевізор — хвіст звисав на екран — і чистив лапками писок. По підлозі шурхотіли десятки пар лапок, намистинки очей світилися з-під шафи, велика товста тварюка розляглася на кухонному столі. Мляве червоне світло освітлювало всю квартиру.

Із закляклості Ольгу вивела спроба одного щура вчепитися за полу її халатика. Задля цього тварюка примудрилася навіть стати на задні лапи. Ольга далеко відкинула її ногою, капець полетів слідом, а боса нога тут же торкнулася м'якої шерсті пацючої спинки. Тварини раптом стали помітно агресивнішими, Ользі навіть учулося клацання зубів. Більше терпіти цього вона не могла, і щось підказало їй рвонути на себе вхідні двері. Несподівано ті піддалися, хоча Ольга чудово знала: двері в неї завжди замкнені на кілька обертів. Вогники тепер вишикувалися рівними рядами, щурі готові кинутися в атаку, яку жінка відбити неспроможна, і Ольга як була, в халаті та одному капці, кинулася геть з дому вниз сходами.

Сходи не кінчалися, але вона цього не помічала, бігла й бігла, стрибаючи відразу через кілька сходинок. Час від часу вона озиралася — червоні вогники майоріли позаду, далеко, але дороги назад не було. Вона задихалася, та все одно не дозволяла собі зупинитися. Раптом зловісні вогники виникли попереду, Ольга, вже не контролюючи своїх вчинків, перестрибнула через щура і приземлитися не змогла — сходи кудись зникли, вона летіла в темну глибину з божевільною швидкістю.

Політ перервався так само несподівано, як почався, і Ольга побачила себе в сирому напівтемному підвалі. Вона зробила крок вперед, ще один, ще, — і темрява ожила, зашурхотіла, зарухалася, а просто перед нею, показуючи прохід, вишикувалися два ряди знайомих уже червоних вогників. Ольга рвонула назад — за спиною вогники світилися суцільною стіною, навіть можна було почути сопіння та скрегіт зубів. «Ці тварюки загризуть мене, хоч куди б я пішла!» Йти страшно, стояти — ще страшніше, вона повільно посунула вперед, не думаючи про те, що там на неї чекає: гірше, ніж є, вже не буде, страх повністю паралізував думки.

А потім усе зникло. Глуха стіна, знайомий з дитинства бабусин погріб — клоччя павутини по кутках, вогкі стіни, відгороджений дошками куток для картоплі, бочка з солінням на підлозі — і великий, як восьмирічний хлопчик на зріст, сірий пацюк. Тут було досить видно, аби Ольга змогла роздивитися цю тварюку, та дивували перш за все очі. Зовсім не щурячі, можна навіть сказати — людські, живі й сповнені тихої люті. Де вона могла бачити такі очі? Зовсім недавно, вони ще тоді злякали її…

— Не старайся, — це говорив пацюк, хоча Ольга ясно бачила, що паща тварюки не розкривалася. — Не треба думати. Ти бачиш те, що хотіла б бачити до кінця життя.