Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

— А, це… Ні, я їх не боявся, бо мене ними не лякали.

— Значить, чекайте на інші видіння.

— Дякую, порадували.

— Іронія недоцільна, ви мене дивуєте своєю несерйозністю, — Чирва сердився. — Наш супротивник уже сильний аж так, що може в буквальному розумінні туманити нам мізки, і в кімнаті спить живий приклад. Боюся, за всіма Його капостями нам не встежити.

— Усе це так, Павле Степановичу, але ж ви знаєте, як з Ним воювати. Ольга ж могла б намалювати щура…

— Ольга не вміє малювати.

Роман витріщився на Чирву. Слів у нього не було.

— Чого так дивитеся? Спробуйте зараз намалювати навіть не пацюка — хоч таргана! Так, умовними контурами, по-дитячому ви зможете окреслити комаху: овальчик, вусики, лапки. Але навіть якщо ви підпишете малюнок, все одно буде не те, ясно вам? Дитині такі картинки допоможуть, вона мазюкає, як сприймає, тому з страхами легше боротися в дитинстві. Гончаренко — радше виняток, аніж правило. Дійшло?

— І… що буде?

Роман спитав обережно і чомусь у напівголос. Певності в своїх силах Роман уже не відчував, а думки, хоч як він хотів спрямувати їх у потрібне річище, проти його волі переносилися до лісу, Романові навіть здалося, що він чує крики, які гукають його, але просто перед собою він бачить… Стоп! Годі!

— Чого годі?

Він знову на кухні в Чирви.

— Не розумію…

— Це я не зрозумів. Ви щойно вголос сказали: «Годі».

— A-а… Я про те, що треба перепочити. Стільки всього сьогодні…

Роман відчував: Чирва мусить дізнатися про хлопчика в лісі. Зупиняло його те, що він сам закопав ті спогади глибоко, дуже глибоко, і різка, несподівана поява цих картинок змушує замислитися про причини. Може, з ним і справді відбувається щось недобре? І це щось заважає Романові висловитися…

— Інших способів, гм, боротьби з Ним нема?

Чирва печально поглянув на співрозмовника, читалася в цьому погляді якась приреченість, а в голосі не чулося звичної впевненості й рішучості:

— Є, Ромо, є. Єдиний і дієвий. І нам доведеться вдатися до нього. Тільки обговоримо це потім. Їдьте відпочивати.

— Я… я можу забрати Ольгу?