Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

— Толю, ви хочете прогнати Його назавжди?

— Вбити? — після вчорашньої сповіді Гончаренко почував себе ще кволішим, ніж був досі, та від колишньої агресії не лишилося й сліду: він говорив неголосно, ковтаючи закінчення слів і обходячись короткими фразами.

— Ні, вбити не вийде. Позбутися — можна. Ну, то що ми вирішуємо?

Замість відповіді Гончаренко кивнув.

— Добре. Є дуже простий рецепт: страх треба намалювати. Не дивіться на мене, як на ідіота. Намалювати декілька разів. Дітей лякають Бабаєм. Ніхто його не бачив, але одного разу я попросив чотирьох дітлахів намалювати свого Бабая. Зрозуміло, кожен прагнув зобразити страховисько. В результаті вийшло чотири карикатури. Уже в четвертому варіанті у намальованих монстрів з’являлися величезні вуха, роги, носи, патли, вони ставали беззубими, однорукими, їх кололи списами рицарі в шоломах чи розстрілювали з автоматів десантники в камуфляжі. Так був покараний жахливий Бабай, — клацнувши замками кейса, Чирва витягнув стосик білих стандартних аркушів, олівці та капілярні ручки. — Завдання своє ви, думаю, зрозуміли. Намалюйте Його, яким уявляєте. Просто малюйте портрети, ні про що не думайте.

Погляд художника висловлював недовіру.

— Ви серйозно?

— Таким серйозним я не був уже давно, юначе. А тепер — уже не прохання, а наказ: нікому, ні-ко-му, навіть мені малюнки не показуйте. Краще за все їх спалити над унітазом. Не хочу нічого пояснювати, просто ви намалюєте зброю, безпечну для вас, але смертельно, — Чирва підняв палець, — смертельно небезпечну для всіх, хто зможе за будь-яких обставин побачити ці малюнки. Я вас залишаю — наші друзі чекають пояснень.

Збоку ця четвірка дорослих людей нагадувала дітей, захоплених грою в партизанів. Двері кабінету зачинені зсередини, для чогось завішена фіранка. Вся компанія за столом, наче при обговоренні чергової військової операції. Приміром, знищення складу з боєприпасами.

— У те, що я вам зараз скажу, повірити звичайній людині важко, — Чирва говорив повільно, намагаючись висловлювати свої думки в максимально доступній формі. — Навіть історія нашого пацієнта може бути пояснена з медичної точки зору: людині, котра отримала в дитинстві тяжку психічну травму, сняться кошмари. Але — якщо цей кошмар не зупинити тепер, він стане кошмаром для всіх. Для вас, Ромо, і для вас, Олю, і себе я не виключаю. Адже всі ми чогось боялися в дитинстві, і ті страхи виросли разом з нами.

Ольга знову побачила пацюків, цього разу — у своїй уяві, але що заважає бридкій тварюці виповзти зараз з-під шафи, з-за тумбочки, звалитися зі стелі… Дивний старий має рацію, тут не до суперечок.

— Отже, почнемо від початку, — Чирва явно починав захоплюватися. Та не настільки, аби не розуміти — перед ним звичайні собі люди, з якими треба говорити зрозумілою мовою. — Не стомлюватиму вас специфічними термінами, довгими лекціями та аналізом тих матеріалів, які й привели мене до певних висновків. З бажаючими побесідую окремо і більш докладно. Вам слід знати кінцевий результат: створіння — інакше назвати не можу, — яке переслідує Гончаренка уві сні, хоче вийти на волю. З кошмарного, видіння зробити крок у реальний світ. Воно вже було тут і хоче повернутися.

Три пари очей дивилися на Чирву. В кожній з них відбивалося цілковите нерозуміння.

Лишившись сам, Анатолій Гончаренко якийсь час сидів на ліжку, байдуже ковзаючи поглядом по чистій поверхні аркуша і думаючи про своє. Він давно нічого не малював, тим паче портрети йому ніколи не вдавалися. Він якось намагався за традицією всіх художників написати свій «портрет дружини художника», навіть посадив дружину на стілець, роздягнув, і вона терпляче очікувала результату. Вийшла карикатура, обидва сміялися, хоча дружина трохи образилася і сказала тоді: «Наступного разу малюй з пам’яті. Дружину ти ж мусиш пам’ятати, гад такий!» Одне слово, як у тому анекдоті: хоч скільки збирай комбайн, все одно танк виходить.

З пам’яті. Легко вам усім говорити. А коли не хочеться згадувати, який Він мав вигляд — має вигляд? Хоча б тому, що цей жаский привид весь час стоїть у нього перед очима, і його хочеться гнати якнайдалі, геть з очей. Руки Анатолія машинально перебирали ручки та олівці. Намалюй страх. Тобто покажи собі, чого ти боїшся. Може, й направду боятися нема чого? В будь-якому разі цікаво, чи зможе він зобразити вбитого ним вітчима. Анатолій рішуче примостив на колінах кейс, присунув чистий аркуш.

Овал обличчя. Щось у ньому є від великої грубої тварини. Він завжди носив коротку боксерську стрижку, не боячись відкрити неправильної форми вуха. Вони в нього стирчали вгору, як у чортиків на малюнках з книжки казок. Тільки чорти більше схожі на свиней, а він здаля нагадує… Бичаче в ньому щось є, буйволяче… Яловиче…

Це визначення змусило Анатолія посміхнутися. Посмішка слабенька, але — перша за багато-багато днів. Олівець у його руці рухався впевненіше, сам художник поступово втягувався у роботу. Вуха… Очі… Широкий, ледь приплюснутий ніс… Так… Злісно стиснуті губи… Ось тільки гостроту погляду не передати, хай просто тупо витріщається. Так, що ми маємо?

З білого прямокутного аркуша паперу дивився чоловік, дуже схожий на тупого вихолощеного бика. Ті, хто знав Його, відразу б упізнали, хто чи що на цій карикатурі. Анатолій не втримався і прималював до носа велике кільце.

І несподівано для себе засміявся. Чистим, здоровим сміхом переможця. Навіть пригощаючи мучителя сірчаною кислотою, він не відчував своєї перемоги. Тоді ним володів страх за власну долю, долю сестри і здоров’я матері. Тепер він насмілився насміятися над страхом і тим самим почав переможний наступ на Нього. Отримав колечко в носа? Мало? Ще хочеш?

Анатолій підсунув до себе новий аркуш.