Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

— З’їхати хочеш, гандон? Ти по повній програмі з баблом виступати будеш, ясно тобі? Адресу й телефон вичислю — гірше буде.

Сержант вимогливо посигналив. Він бачив і розумів, що робиться, навіть жалів лікаря, але за всіх розкладів правда й навіть закон були на боці мордастого бандита.

— Або так, як я сказав, або через суд, — Роман спробував звільнитися, але браток навалився міцно.

— Через суд, суко, ти мені таку компенсуху виплатиш — у собачий буді до кінця своїх днів спатимеш!

Сигнал повторився, на виручку посунув напарник, браток матюкнувся крізь зуби, забрав свою тушу і перемістив її за кермо «пасата». Роман швиденько вмостився на заднє сидіння і нарешті обидві машини рушили.

— Хтось таки випив, — порушив мовчанку сержант.

— Після експертизи, гаразд? — Роман озирнувся, пом’ятий «пасат» не відставав. — Олю, ти вибач. Ми тебе висадимо біля цвинтаря. Не треба, щоб ця пика знала, де ти живеш. Щойно звільнюся — зразу до тебе.

— Не треба, — голос її звучав тихо, доводилося прислухатися, аби розібрати слова. — Я вип’ю пігулку і засну. В тебе й без мене вистачає…

— Ти молодець, тільки дурниць не кажи.

Вона вийшла, як домовилися, Роман провів поглядом її фігурку, таку маленьку, зіщулену, мокру і беззахисну. І прокляв усіх собак на світі, не забувши про щурів.

— Не хотів при дівчині, — сержант кашлянув, — але ви справді вляпалися в гівно. Ця публіка кліщами вчепиться, гадаю — надовго.

— Який вихід?

— Бог його знає. Купа знайомих бігає: «Допоможіть, наїхали!» Хто чим зараз може допомогти, тим більше ви винні. Суд — правильно, якщо присудять покрити витрати, це добре. Виплатили суму — і вільні, згідно з законом. Тільки в них свій суд, вони адресу вашу легко вирахують — і тоді тримайтеся. Штани знімуть.

— їм давай чи не давай — винним так і лишишся. Якщо експерт напише, що в крові алкоголю нема, без протоколу обійдемося? Штрафом?

Сержант пригальмував біля світлофора, подивився у дзеркало на попутника і раптом рвучко повернувся до Романа:

— Зі мною, чоловіче, домовитися завжди можна. Ти з ними спробуй! Він на мобілу подзвонить, поскаржиться — й підмога примчить, не відмажешся. Знаю я таку публіку. Вже не сявки, але ще не ділові, таким тебе порізати за щастя.

Роман Ващенко збагнув: якщо братва візьме його зараз в оборот, він не зможе допомагати Ользі. Чирві, і… Раптово бридка холодна рука жаху стисла йому горло. Ось воно! Ось Він! Жах приходить, він реальний, ось він — здоровенний, бритий, червонопикий, з фіксами в роті та несвіжим диханням, зараз нагодяться ще його нукери, служителі Його Величності Страху, він, Роман Ващенко, вже у них в полоні… В собачій буді до кінця життя… В собачій буді… Собаки…

— Сержанте, — Роман не впізнавав свого голосу, — ми поїдемо на експертизу, ми складемо потрібні протоколи, я все підпишу. Тільки завези мене від нього… від них… від цих… Відірвися, ти на службі, правила не для тебе написані, — слова лилися й лилися з нього, ніби з фонтана. — Мені з тобою легше розібратися, ображеним не будеш, куди я від тебе подінуся? Ти ж за кермом? Я не боюся, ти не думай…

— Нічого я не думаю. Зв’язуватися неохота, скажи? Без них проблем по зав’язку. Пощастило тобі, чувак, — цю публіку я також не люблю. Якщо він номер твій не змалював…

— Я — лікар-психіатр, віриш? У нього мізків, як волосся на голові. І потім, він нічого не підозрює.