Розділ третій Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

Я скрушно зітхав і стримано заперечував:

— Чуваки, ми ж ніби домовлялись, що їдемо в Пантанал. Там ягуари, крокодили, піраньї, і дуже багато цікавого… Ви ще з аеропорту не вибрались, а вже починаєте гризтися!

Звісно, зі мною всі погоджувались і на якийсь час утихомирювались, однак щойно я вносив на порядок денний питання, як краще добиратися до Пантаналу, як тут хтось із пацанів не стримувався і ненароком кидав:

— А може, все таки в Ріо?

Після чого балаган зачинався з новою силою.

— Манаус!

— Сан-Сальвадор!

— Натал [20]!

Зрештою я спересердя махнув на все рукою. Розкумекав, що лиш гаю час. Прокашлявшись, спокійно відкарбував:

— Ви як хочете, а я найближчим літаком вилітаю в Пантанал.

А тоді рішуче підхопився і, не оглядаючись, попрямував до офісу авіакомпанії «TAM», головного бразильського авіаперевізника, який знаходився в приміщенні аеропорту.

Першим підвівся Алі. Хлопець закинув наплічник на одне плече і ніби знехотя почалапав слідом за мною. Він добре усвідомлював, що робить, адже всі козирі — карта, путівник і вільне володіння англійською — належали мені. Незабаром без жодних нарікань та ремствування до мого товариша приєдналися Дімон з Лаврентієм.

В офісі «TAM» нас зустріли довжелезні черги — незмінний атрибут бразильського побуту. Потупцявши хвилин сорок поміж засмаглих аборигенів, я врешті-решт замовив квитки на найближчий рейс до Куйяби — містечка, яке називають північними воротами Пантаналу.

У 1719 році пауліста [21] на ім’я Паскаль Морейра Кабрал полював на індіанців вздовж річки Ріо Куйяба. Якогось дня на одному з річкових вигинів він наштовхнувся на багаті поклади золота. Відкриття вмить набуло розголосу і цілком закономірно спричинило золоту лихоманку. Сотні шибайголів зі східних штатів покидали всі свої справи і рвонули на захід, у Пантанал. Як наслідок, коло річки виникло невелике поселення під назвою Куйяба.

Шукачі легкого щастя продовжували прибувати, втім, багато з тих, хто виряджався у погоню за дорогоцінним металом, не доходив до новоутвореного селища. Для того, щоб потрапити з Сан-Паулу в Куйябу, потрібно було подолати майже 3000 км річкою. Така подорож займала добрих три місяці. При цьому вздовж шляху майже не траплялося нормальної їжі, зате вдосталь було комарів, річкових порогів, складних переправ, коли всі речі доводилося тягти на собі, хвороб та спеки.

Після того, як золоті копальні вичерпалися і золота лихоманка спала, містечко Куйяба опинилось на межі зникнення. Однак завдяки родючій землі, котра дозволяла культивувати сільськогосподарські рослини, а також завдяки річці, що аж кишіла рибою, поселення вціліло. Нині місто налічує півмільйона мешканців і є столицею бразильського штату Мату-Гросу.

Саме тут, у «TAM’івській» конторі, насиченій густим затхлим повітрям, яке не встигали перетравлювати кондиціонери, я вперше відчув на власній шкурі наслідки недбальства, допущеного під час підготовки подорожі. Оскільки, як я вже говорив, в Україні ми не дійшли згоди і не забронювали завчасно переліт до Куйяби, квитки, куплені, по суті, за кілька хвилин до відправлення, обійшлись нам скажено дорого — практично по 300 USD на чоловіка. Проте діватись було нікуди: Бразилія — велетенська країна, діставатися в Пантанал автобусами було б самогубством.

Літак відбував зовсім скоро, тож, не зволікаючи, ми гуртом помчали до зали відльотів реєструватись на рейс.

Вже після зльоту несподівано пронюхали, що наш «Airbus A320» спочатку прямує до Кампо-Ґранде, столиці штату Мату-Гросу до Сул, і тільки після того летить в Куйябу.

Менш ніж за годину літак почав знижуватись перед заходом на посадку в аеропорту Кампо-Ґранде. Проминувши 180-ий ешелон [22], ми потрапили в напрочуд щільне хмаровиння — з ілюмінатора ледь проглядався краєчок крила. Коли реактивник нарешті виборсався з дрімучої брудно-сірої мли, до землі було рукою подати. Під нами розкинулась абсолютно пласка рівнина без жодного виступу, пригірка чи пагорба, рівномірно вкрита купчастою зеленню, посеред якої тьмаво зблискували болітця, струмки та невеликі озера. Відсутність нерівностей рельєфу створювала відчуття абсолютної неосяжності довколишнього простору.