Розділ третій Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

Я відчув, як під язиком скипає роздратування.

— Оскільки, пане, нині ви маєте приємність спостерігати мене перед собою, — кажу, — то так, безперечно, я маю Шенгенську візу.

Тільки після цього гостроносий службовець почав щось вистукувати у себе на клавіатурі. За кілька секунд він видав на-гора приголомшливу відповідь:

— Сеньйоре, на жаль, я не можу видати вам квитки.

— Чому? — вирячився я.

— Тому що в мене написано, що ви їх уже отримали.

— Де?!

— Не знаю. Мабуть, в Україні. Може, у терміналі. А тому, згідно з інструкціями, я не маю права видати вам нові талони.

— Що за дурня, шановний? — відкинувши вбік непотрібну ввічливість, визвірився я. — Вперше чую про такі інструкції!

— Будь ласка, не затримуйте чергу, — пластмасовим голосом проказав клерк, кивком голови запросивши наступного пасажира.

Я вирішив поки не гарикатись і відійшов убік, щоб обдумати ситуацію. І от яка цікава штука вийшла. Я забрав паспорти у товаришів, залишивши їх без документів усередині терміналу. При цьому, не маючи на руках посадкового талону на своє ім’я, я не міг потрапити назад у термінал, позаяк без квитка на один з найближчих рейсів мене туди ніхто не пустить навіть із паспортом. Я почухав макітру, згадавши незлим тихим словом Італію і всі її міжнародні аеропорти.

Врешті-решт я прийняв рішення шукати якого-небудь старшого менеджера «Alitalia», сподіваючись, що він здужає якось зарадити ситуації.

На цей раз мені поталанило. Я надибав приємну літню жіночку, котра цілком і повністю мене зрозуміла. Потому ми разом пошурували до стійок реєстрації, де моя чорноока супутниця всипала прочуханки кістлявому молодику, який кілька хвилин тому відшив мене, після чого той сухоребрий суб’єкт без жодного слова видрукував і віддав мені квитки.

За хвилину я вже штовхався у довжелезній черзі перед П-подібними порталами металошукачів, що заступали вхід всередину терміналу, гордо несучи під пахвою, наче почесні королівські грамоти, чотири посадкові талони.

Зразу після прильоту в Сан-Паулу почалось саме те, на що я чекав, а саме — сумбурний і безглуздий балаган. Не маючи генерального плану, кожен з моїх компаньйонів бажав побачити все і одразу.

— А полетіли в Манаус [19]!

— Манаус? Де це? Це джунглі? Я не хочу!

— Та що нам тут робити?

— Тоді їдемо в Ріо!

— До дідька Ріо! Я хочу на острів Фернадо-де-Норонья, там гарні пляжі…