Розділ третій Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

Насправді мандрівка (тут я маю на увазі справжню мандрівку, а не якийсь туристичний вояж чи бізнесове відрядження, головною метою якого є дістатися з пункту А в пункт Б) — це значно більше, ніж усе перераховане вище. Причому, говорячи відверто, будь-яка подорож — доволі жорстка річ. Хай як це парадоксально, але вона поєднує в собі те, що люди зазвичай стараються уникати: постійні стреси, втому, безпідставний ризик, котрі досить часто приправлені цілою лавиною болісних і несподіваних ударів примхливої фортуни. Будь-якому пілігримові відоме переживання з перших днів походу, коли ти повністю розбалансовуєшся, немов розкладаєшся на шматки, зате потім… збираєш себе заново, формуючи нове, трохи видозмінене «я».

У дитинстві я довго не міг скласти кубик Рубика. Я був ще надто малим і недосвідченим для того, аби аналізувати свої дії, свідомо підбирати алгоритм тощо. Тому я лиш крутив туди-сюди його ланки, все більше й більше перемішуючи кольори на гранях. Так і не склавши ту бісову іграшку «природнім» способом, я розізлився і спересердя розібрав її на деталі, після чого за одну хвилину змонтував кубик у початкове положення, в якому кожна грань мала свій визначений колір.

Певною мірою людське життя нагадує мені нині оту давно забуту дитячу забавку, кубик Рубика. Можна до смерті довбтись і метушитись, але так і не віднайти отой «ключ», так і не підібрати алгоритм, який приведе вас до гармонії, коли кожна частинка внутрішнього єства почуватиметься на своєму місці. У даному сенсі мандрівка виступає ось тим «варварським» способом складання кубика, котрий грубо, але напрочуд швидко та дієво ставить усе на свої місця.

Подорож гартує. Це наче дзбан крижаної води, перекинутий на сонну голову зимного вітряного ранку.

Подорож виковує характер. Під час мандрів більше ніщо не належить тобі. Ніщо, окрім головного, — неба, повітря, шепоту вітру над головою і твоїх думок. Вирушаючи вдалечінь, ти втрачаєш звичний ґрунт під ногами, відмовляєшся від повсякденної передбачуваності і більше не можеш контролювати те, що відбувається довкола, так, як контролював своє буденне існування. Ніхто не може. Щодень, щогодини, щохвилини на шляху зринають нові та нові перешкоди. Через це доводиться постійно боротися, думати, хитрувати, а головне — потрібно приймати рішення і відповідати за них. Це страшенно виснажує, вимотує, часом дратує, однак робить тебе сильнішим, показуючи, чого ти вартий у справжньому небуденному існуванні.

Подорож навчає. Можна прочитати тисячу книжок про далекі мандри, передивитися сотні передач про неблизькі країни на каналі BBC, можна захистити дисертацію, зробити кар’єру держслужбовця, але при цьому жодного разу так і не доторкнутись до життя. Те, що може дати екстремальна мандрівка, не замінить жоден інший досвід. Повірте, один день у подорожі принесе більше вражень, ніж ціле життя, звісно, якщо це життя змарновано на одному місці.

Об’їздивши майже три десятки країн, побувавши у місцях, в яких для того, щоб зустріти живу людину, треба йти не один десяток кілометрів, я збагнув, що немає кращого способу знайти відповіді на всі запитання, які раніше марно видивлявся на прибитих пилюкою асфальтованих вулицях, ніж залишитись наодинці із зорями посеред неходженого шляху. І тільки тоді, коли заклякнеш цілковито самотній на довгій дорозі, яка веде тебе не знати куди, відкривши всесвітові свій розум та серце, ти відчуєш себе справжнім та живим — живим, як ніколи до цього в житті, і почнеш розуміти, хто ти є насправді.

2 грудня 2009 року. Аеропорт Бориспіль.

Я вовтузився на простому, але доволі зручному синьому кріслі з пласким сидінням та спинкою прямо напроти ґейту B3 в аеропорті Борисполя. Алекс, Дімон та Лара якийсь час швендяли по duty-free магазинах, скуповуючи всякі дрібнички, а тепер сиділи у термінальному барі неподалік, звісивши ноги з високих стільчиків, і цмулили несмачну каву перед довгою дорогою. Дімон був зодягнутий у сірі фірмові брюки з якимись вельми оригінальними вставками на бортах і яскраву біло-червоно-чорну спортивну куртку (такі полюбляють мотоциклісти або ж ралійні гонщики), а на ногах мав дизайнерські кросівки «Puma». Лара — той узагалі вирядився, наче на парад: ошатні джинси і світла, майже ділова сорочка. І тільки Саня надягнув прості спортивні темно-коричневі штани та легку буро-зелену куртку-вітрівку класичного покрою. Хлопці весело гомоніли, час від часу голосно сміялися, причому говорили переважно не про Бразилію.

Я ж вертівся на своєму стільці, тримаючись осторонь. У Бразилії починалось літо, тому перед виїздом в аеропорт я перевдягнувся в легкі чорні шорти та футболку. Щоправда, аби не замерзнути по дорозі в Бориспіль, накинув темно-синю кофту з написом «PERU» і вигаптуваною червоною ламою, яку придбав у Лімі під час попередньої поїздки до Південної Америки. За похідне взуття мені правили перевірені відстанню та часом чорні кросівки «Adidas ‘Porsche Design’», в яких я пройшов Мексику, Еквадор, Перу та Чилі.

Склавши руки на грудях, я опустив погляд униз і навіть не дивився на своїх супутників. Намагався сконцентруватись на власних бентежних думках. Грядущий переліт уже давно не давав мені спокою. По-перше, нас їхало четверо (як на мене — забагато), причому не варто, мабуть, говорити, що з нашої четвірки тільки я мав хоч якесь уявлення про ті місця, куди ми зібрались. По-друге, я почувався абсолютно непідготовленим до подорожі, а значить — почувався невпевненим у собі. Коли Алекс придбав квитки до Сан-Паулу, тим самим спаливши всі мости до відступу, до початку бразильської авантюри лишалося трохи більше місяця. В принципі, чотирьох тижнів більш ніж достатньо для того, щоби ретельно опрацювати маршрут так, як я опрацьовував мандрівки до Мексики чи острова Пасхи. Проте цього разу я не зробив майже нічого. Я навіть не забронював жодного хостелу. Причину я вже згадував, і хай як вона банально звучить, але в нашій наспіх збитій команді було забагато голів з радикально протилежними думками, що виключало саму можливість існування ретельно розпланованої подорожі. Непримиренні розбіжності в усьому — життєвих цінностях, соціальному статусі, бажаннях, прагненнях, уявленні про хороший відпочинок — робили нереальною підготовку мандрівки такою, якою її бачив я.

Протягом листопада я, Алі, Дімон та Лаврентій двічі збиралися у «Віолеті», пробуючи виробити й узгодити загальний план поїздки, але за давнім українським звичаєм лиш марно потратили час, позаяк нам так і не вдалося дійти згоди по жодному з ключових пунктів. Ми не змогли досягти взаєморозуміння навіть у питанні, куди власне помандрувати і на яких місцинах зосередити основну увагу, а що вже казати про детальну розмітку маршруту, бронювання внутрішніх авіаперельотів чи хостелів. Зрештою, якимось дивом мені таки вдалося переконати своїх супутників замість валятися на пляжах поїхати саме в Пантанал, місце не дуже популярне серед туристів.

— Я письменник, чуваки, — стримано, але серйозно проказав я, — я вирушаю за пригодами, а тому, хочеться вам того чи ні, прямую до Пантаналу. Якщо ви бажаєте пляжного відпочинку і диско-клубів — вперед і з піснею, але тоді нам з вами не по дорозі.

Ніхто не заперечував. Хоча б у чомусь удалося знайти спільну мову: ми їдемо в Пантанал. Однак наступні перемовини знов завели нашу ватагу в глухий кут. Спробувавши визначитись, як саме діставатимемось із Сан-Паулу до Кампо-Ґранде чи Куйяби (автобусами, літаком чи на орендованій машині), ми знов загрузли в каламутних суперечках.

Уся моя підготовка до великої подорожі обмежилась купівлею величезної карти Бразилії (найбільше на той випадок, якщо таки надумаємо орендувати машину) і пухкенького путівника «Lonely Planet: Brazil».

На скляний дах терміналу сором’язливо опускались перші тендітні сніжинки. Наморщивши лоба, я відкинув голову назад і думав про те, як усе складеться у Бразилії. Як не крути, поки ми разом, мені доведеться дбати про харч та ночівлю на всіх чотирьох… Мої товариші безтурботно сьорбали каву і час від часу махали до мене руками, запрошуючи приєднатись до них. Я, проте, вдавав, що не помічаю їхніх жестів, подумки переносячись до того моменту, коли ми висадимось на бразильській землі. Намагався передбачити майбутній перебіг подій, аби бути готовим до різних несподіванок.

Несподівано звідкись згори напрочуд голосно залунав репродуктор, сповіщаючи про початок посадки на рейс «Міжнародних авіаліній України» до Мілана. Підійшовши до стійки контролю, я передав дівчинці в уніформі свій посадковий талон, затим спустився сходами вниз і заскочив у довжелезний біло-блакитний аеропортовий автобус, котрий сонно чекав на пасажирів біля виходу з ґейту В3.

І знаєте що? Варто було заскочити в салон «Boeing-737», що пахнув розлитим пивом, теплими бутербродами і пластиком з вентиляційних каналів, почути розмірений і безтурботний гул турбін, які прогріваються перед зльотом, і всістися на своє місце, як усі важкі й невідрадні думки, котрі ще хвилину тому терзали мене, безслідно щезли. Над головою спалахнув індикатор «Fasten your seatbelt»[16] і мене вже не цікавило, що про мене думатиме Маруська, я забув про купу незавершених справ, залишених напризволяще в Києві, і навіть сонні грудневі сніжинки, що практично нерухомо висіли в повітрі над летовищем, видались мені сміховинно несправжніми, неначе штучний сніжок з радянського Новорічного вогника. Натомість я більше перейнявся тим, яка це модифікація 737-го, скільки триватиме переліт до Мілана і чи достатньо у нас часу на пересадку.

Коли літак вирулював на злітну смугу, я дістав із сумки путівник і взявся переглядати розділ, присвячений Пантаналу.

Невдовзі капітан дав останнє коротке оголошення, і гостроносий «Boeing» помчав уперед. За півхвилини тремтіння корпусу припинилося, моя спина приємно втиснулась у крісло — сталевий велетень почав набирати висоту.