Розділ третій Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

— Ай-яй-яй!

— Ну як так?! — не стримався хтось ліворуч від мене. — Лишалося ж зовсім трохи!!!

— Вони так завжди! — підтакнули справа. — Потолоч!

— Нема характеру в команди! Нема і все!

— Таки нема…

— Мудаки!

Аж тут Алекс вдруге піднісся над столом, тим самим спинивши зливу колективного обурення.

— Та що ви таке говорите, пацани! — дорікнув він. — Це ж міланський «Інтер». Не якась там дворова команда, а ого-го! І наші хлопці молодці — нормальок трималися. Нічия з «Інтером» навіть на своєму полі — чудовий результат. А тому — давайте вип’ємо за нічию і за наступні перемоги! — Алі знову підняв повну чарку над головою.

— Твоя правда, чувак, — розважливо погодився я. — Нічия — достойний результат. За нічию!

І що ви гадаєте? Не встигли ми всі перецокатись, як на першій додатковій хвилині голомозий голландський задрипанець Уеслі Снейдер після затяжної масованої атаки міланців у неймовірному напівстрибку-напівпадінні заштовхав шкіряну кулю у ворота. Не у свої, звісно, ворота… В результаті чого на табло висвітилось дуже неприємне «1:2». Ми всі глипали на ті страшні цифри, як німці, котрі телющаться на червоний прапор над Рейхстагом, не маючи сил повірити, що таке, чорт забирай, буває.

Алекс обвів усіх сталевим наїжаченим поглядом. Я, Ігор, Дімон та інші гості похнюплено мовчали, винувато опустивши очі в чарки, наче видивляючись щось у тьмяній коньяковій каламуті. І тоді Саня прохрипів:

— Ось тепер, пацани, ми напиваємось…

І ми напилися… Причому напилися так, що в цьому місці замість трьох можна поставити аж дев’ять крапок. Ось так…

Ранок 5 листопада.

Прокинувся я з таким паскудним і гидотним відчуттям, що навіть і не описати. У той же час я напрочуд ясно відчував, що крім шпаркого й смердючого похмілля мене пронизує дещо набагато дошкульніше. По-моєму, то совість спозарання накинулась на мене, наче голодний черв’як на перестигле яблуко. Схоже, вчора я здійснив якесь велике паскудство, от тільки нинішнього ранку ніяк не міг пригадати, яке саме… Може, облаяв когось у метро в годину пік без поважної на те причини? Чи здачі продавчині недодав? Чи навпаки — облаяв продавчиню, а в метро без причини дав комусь здачі? Але це все звучало неправдоподібно і якось дріб’язково — зі мною такого не буває. Ну, а коли й буває, то дуже рідко, і совість після цього ще ні разу не розшарпувала і не розпинала мене. Принаймні не так сильно, як сьогодні.

Я лежав, не розплющуючи очей, і натужно роздумував про те, що ж такого накоїв. Єдине, що чітко пригадував, це те, що вчора ввечері ми святкували день народження Ігоря. Невже я не презентував йому подарунок? А може, — я аж здригнувся від страхітливого здогаду, — ми набралися так, що я поліз битися? Це ж треба, чорти б мене забрали, у людини день народження, а я замість подарунка натовк йому писок… Утім, наступної миті я заспокоївся: ми в надто хороших стосунках з Ігорем, я просто не здужав би влити в себе стільки алкоголю, щоби полізти до нього з кулаками. Та й причини на те не було жодної.

Зрештою я втомився думи гадати. Розплющив очі.

— О май ґад!!! — у ту ж секунду з моєї пельки вихопився нелюдський крик.

Реальність виявилась настільки несподіваною, дикою і жорстокою, що я спершу не повірив у побачене. Зметикнувши, що це якесь мракобісся, зразу ж заплющив очі.

Однак холодні й колючі щупальця страху обтискали мою горлянку — побачений кошмар все ще висів перед очима. Непередаваний жах кайданами скував кінцівки і чимось важким, наче ковальським ковадлом, причавив груди. Тільки завдяки титанічним зусиллям волі я тамував тремтіння всього тіла. Скажу чесно: я такого страховиння ще не бачив за все своє життя. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, весь умліваю всередині, а мої пальці дрібно тремтять, раз за разом роблячи помилки під час писання.