Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Зінько сумує і зітхає, певно, не од того, що мухи кусають його за ніс, – обізвалась стара Ольга. – От ти старий і розумний чоловік, а не догадаєшся з якої це причини, а ми, баби, то зараз і догадаємось, хоч ви, чоловіки, й нехтуєте нами, мов дурепами. А ми, жінки, таки собі з розумом люди.

– О, ви вже і справді митці на все! – сміявся старий Демко. – 3 якої ж то причини Зінько сумує?

– Та це ж та причина, з якої сумують усі молоді хлопці в свій час, од чого, може, сумував і ти, хоч ти в тому не признаєшся.

– Не бреши-бо, стара, на старості літ! Я зроду не сумував і сумувати не буду й до смерті. Це ти на мене без сорому набрехала, – сказав Демко і осміхнувся.

Ольга засміялась, осміхнувся й син.

– Може, й набрехала, бо ти справді не журився ніколи, одколи тебе зазнаю, але не всі люди на тебе схожі: один любить з маком та з медом, а інший – з перцем, – сказала Ольга.

– Я з тих, що люблять з перцем та з хріном, – промовив Демко Лютай. – Вже як тяжко доводилось нам під Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тоді не журився, бо згадував, що наше діло вже не вмре навіки. Отже ж, і не вмерло! Богдан підняв його з смертельного ліжка і поставив на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зінько сумує?

– От там вона! – сказала стара і махнула рукою до Чигирина на той куток, де стояв гетьманський палац.

– Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в місті? Чи, може, в тих наших воротях, на котрі ти показуєш? – спитав Демко.

– Не в виводах і не в воротях, а в гетьманському палаці, а може, і в гетьманському садку теперечки та причина, – сказала Ольга.

– Ага-га! А справді, ти розумна, з біса! Це, мабуть, або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичівна. Он куди воно закарлючилося! – обізвався Демко.

– А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тільки горенько, що Маринка – шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка ні нам, ні нашому дворові, – сказала Ольга.

– Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хіба ж ми, козаки, не люди? – обізвався син.

– Та, сину, й люди, але…

– Але, бач, шляхтичі зліплені не з святої землі, а з пшеничного тіста, хоч паляниці з них виробляй. Тільки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в світі нічого тривнішого, як святий чорний хліб, – жартував старий Демко.

– Та як би пак були паляниці, то й то не біда, а то якісь пундики на яйцях та на молоці, – жартувала й собі стара.

– Може, Зіньку, тобі забажалося пундиків? Може, ти хочеш сватати Маринку? – пішов навпростець батько.

– Не знаю, тату, що вам на це одповідати, бо до сватання мені ще так далеко, як звідсіля до Києва, або й далі, – сказав син і задумався.

– А до залицяння то близько звідсіля, – додала мати. – Тільки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мій! – сказала мати і зітхнула.

– Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще ні сіло ні впало, а вона й охає! Хвалити Бога, і спасівських мух ще не видко, а вона вже й ох! – промовив Демко.