Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– От ви, Йване Остаповичу, тепер і гетьман на Україні. Що ж тепер далі буде? – спитав в гетьмана Немирич, вивідуючи його думки.

– Те буде далі, що криється потай од усіх і в вашій голові. Але я вгадую ваші думки, пане Немиричу, навіть просто скажу, що не помиляюсь… – обізвався гетьман і глянув пильно просто в вічі Немиричеві своїми розумними гострими очима.

– Вас козаки вибрали за гетьмана, а ви й досі не послали навіть посланця в Москву, щоб оповістити царя про своє вибрання, – говорив Немирич.

– Я й не думаю посилати в Москву посланця. Не подобається мені Москва, не подобаються мені московські непросвічені, й дуже грубі, й наглі московські бояри. Не люблю я і тих московських воєвод, що вже засіли з стрільцями в наших більших містах, навіть в тих, в котрих по умові гетьмана Богдана з царем Олексієм вони не повинні бути, як-от: в Чернігові, в Ніжині, – сказав Виговський.

– Засядуть московські воєводи і у всіх наших містах і заберуть Україну в свої руки. От побачите, ясновельможний гетьмане! – говорив Немирич. – Москва вже склалася з розбитих уділів в монархію, а монархія не стерпить нашої республіки на Україні і чи тепер, чи потім зламає й знесе наші порядки, наші привілеї, наш уклад. Польща і тепер є республіка, і республіка шляхетська: при Польщі і на Україні вдержиться гетьманщина.

– Це ви, пане Немиричу, неначе читаєте мої думки в моїй голові, – обізвався гетьман Виговський осміхаючись. – Окрім того, Москва непросвічена, і вона не дбатиме про світло науки і не поважатиме нашої просвітності на Україні.

– При Москві наша просвітність впаде, наші школи впадуть, бо не з Москви йде до нас світ науки, а з чужоземських країв через Польщу. Нам треба завести два університети: в Києві і в Вінниці, найменше два, і такі університети, які я бачив за границею, з науками світськими, правдивими, а не з теологією нашої Києво-Могилянської академії. Польща це попустить, а московські бояри назвуть ці заграничні школи безбожними й лютерськими, – говорив далі Немирич.

– Буде в нас з Москвою за такі школи велика тяганина, – обізвався Данило Виговський.

– Москва ніколи не попустить волі нашій шляхті, хоч би й православній, не тільки католицькій; а скільки гетьман Богдан вигнав з України таки української, хоч і не вже покатоличеної, шляхти! – промовив князь Соломирецький. – Хіба це добре діло? Хіба ж ці шляхтичі й дідичі не діти однієї матері України?

І Виговський, і Немирич змовчали і нічого не одповідали на цю думку князя Соломирецького.

– Знов і те, що держава без шляхти неможлива річ, – почав говорити Немирич. – Шляхта і тільки шляхта має спроможність дбати про свою просвіту і розповсюднювати науки по всій державі. Вам, козакам, треба б добуватись шляхетських привілеїв, а не змішуватись з плебсом, котрому нема часу дбати про виховання й просвітність.

– Оце свята правда! – аж крикнув гетьман. – Ваші думки правдиві. Козаки повинні зрівнятись з шляхтою і дістати шляхетські привілеї, а не ставати запанібрата з плебсом. Через це то нам Польща більше стане в пригоді. Але що то на це скаже козацька старшина? Що скажуть прості козаки? Що скаже народ? Польщі не люблять на Україні.

– Буде бійка, буде колотнеча повсякчас, але потім, як усі побачать, що поляки не втручаються в справи на Україні, то й замовкнуть, а потім потроху звикнуть до нових порядків, – промовив Немирич.

– Я задумав знов з'єднатись з Польщею, – обізвався гетьман Виговський, – і вчиню це діло, хоч би й декотрі козаки і не пристали на це, хоч би полились ріки крові. Король само по собі повинен нас з'єднати з поляками, як рівних з рівними, вольних з вольними. Я завтра запрошу до себе козацьку старшину ніби на пораду і довідаюсь, які в їх думки та гадки, який в їх погляд на це діло. Серце моє лежить до Польщі, а не до темної Москви. А ви, ясновельможний пане Беньовський, приходьте завтра до нас на пораду і вчиніть пропозицію од короля й сената. Мені ніяково самому починати цю пропозицію.

– Добре, добре, ясновельможний! Нехай і пан Немирич приходить, і ви, шляхтичі, приходьте: може, ми і вмовимо непокірливих і незгодних з нами полковників.

Гетьман Виговський другого дня ввечері скликав до себе козацьку старшину на пораду, щоб вона вислухала пропозицію королівського посланця Беньовського. Гетьман ходив по ясно освіченій світлиці тихою ходою, спустивши голову додолу. Думи роєм вилися в його голові, одна одну попереджаючи, як хвилі на воді в негоду на здоровому вітрі. Виговський, як тільки став гетьманом, одразу задумав план з'єднання України з Польшею, але почував, що після Богданових побід над Польщею це діло буде трудне й небезпечне.

«Ой велике й небезпечне діло задумала моя голова! – думав гетьман, ламаючи руки так, що аж пальці лущали. – І треба хапатись з цим ділом, бо Юрась вийде з академії і візьме од мене гетьманську булаву. Пориває всю мою душу не на північ, а туди, на захід, до Польщі, до Європи. Там для мене сяє сонце, а північ неначе заслонена чорними хмарами. Король надарить мене маєтностями, селами, лісами; річкою поллється золото з Варшави. Ой думи мої, мрії мої золоті! Не даєте ви мені спокою ні вдень, ні вночі. Але треба… треба провадити діло розумно й обережно, щоб часом і моя голова не покотилась додолу, як дитячий м'яч: в цьому ділі – або пан, або пропав!

І хруснули усі пальці на обох руках в гетьмана; знов похилилась його голова ще нижче, а хода по світлиці стала тихіша. Гетьман спинився і став на одному місці; його голова неначе захрясла в натовпі сміливих думок, неначе не могла знести великої ваги великих думок. Він неначе бачив перед своїми очима той блиск, силу й славу України, бо дуже любив рідний край.

Почала збиратись в світлицю козацька старшина, яка тоді нагодилась до Чигирина: прийшов Павло Тетеря, переяславський полковник, що держав сестру гетьмана Виговського; надійшов Богданович-Зарудний, генеральний судець; Тиміш Носач, генеральний обозний; прийшов шурин Богдана Хмельницького Яким Сомко; прийшли Цюцюра, [Остап Золотаренко], полковники Данило Виговський та Нечай; Богданові зяті й інші сотники, котрі тоді прибули до Чигирина. Незабаром увійшов у світлицю Юрій Немирич, а зараз за ним вступив королівський посланець пан Беньовський.

– Од найяснішого короля з Варшави прибув до нас, гетьмана, і до вас, козацька старшино, посланець ясновельможний Беньовський з королівською пропозицією. Просимо вас вважливо вислухати пропозицію і, порадившись вкупі з нами, сказати посланцеві свою одповідь, – почав говорити гетьман Виговський.