Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна – знов наливай пляшку, коли в пляшці дно видко! Гетьман углядів сухе дно в пляшці і ну наливати знов, – сказав Демко.

– Але він і сам вп'ється на смерть. От тобі, гетьмане, тоді й на! – сказав Міняйло.

– І сам вп'ється на смерть, і впоїть на смерть Україну, – сказав Демко Лютай.

– Але ми не попустимо цього! ніколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетів! Знов вдаримо з гармат на шляхту! – крикнув старий Міняйло, схопившись з місця, і заточився. Старі ноги вже згинались під його легкою сухорлявою фігурою, неначе пом'яте стебло жита.

– Не попустимо гетьманові! Нехай і в голові собі не покладає цього! – кричали козаки. – Залили нам польські пани за шкуру сала! Цього ми ніколи не забудемо!

– Вже до його вчащають якісь Беньовські, якісь шляхтичі. А він з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! – кричав Міняйло, хитаючись на тоненьких ногах.

– Поцьомкаються, поцілуються, та на тому їх діло й спиниться: тпру! далі не повезе! – сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.

– Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої поліської шляхти. Але, бач, мито кислиці! з нас-то квас! – говорив Демко. – Шляхта, бач, наша, хоч і православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.

– Не попустимо цього! – кричав Міняйло.

– Не попустимо, щоб нас катували, повертали на католицтво, дерли подушне та подимне, народ гнали на панщину! Не попустимо! – закричали старі діди і од гніву повскакували з лавок, замахали руками та кулаками. Вони спересердя тупцяли ногами, аж старий поміст на ґанку двигтів, а старі половиці скрипіли, неначе немащені осі.

– Зазнали ми раз од Польщі усякого лиха, що вдруге не схочеться, – тихо промовив Демко, – не вся старшина піде за гетьманом: от і встане брат на брата і роздеруть Україну на шмаття. Поллється братня кров.

– Ой Боже наш милостивий! не допусти нас до напасті! – говорила Ольга зітхаючи. Вона підперла щоку долонею, а з очей покотились дві сльози.

– От і сподівайся, стара, до себе в гості польських жовнірів та польських закуцій. А що ти, стара, будеш робити, як ми підемо в похід, а на нашу оселю нападуть жовніри? – говорив Демко Лютай до своєї жінки. – Певно, сховаєшся в погребі за діжками та кадовбами?

– Ого-го! оцього я не зроблю! Поберемо з наймитами та наймичками рушниці, засядемо за тином або в хаті під вікнами та й будемо частувати кулями, як тільки який жовнір вступить в двір, – сказала Ольга.

І вона говорила правду. За часів воєн Богдана Хмельницького і козачкам, і молодицям часом доводилось одбиватись од несподіваного нападу поляків. В ті тривожні часи, коли сподівались польського нападу щодня, щогодини, коли усі козаки були на війні, покидавши дома самих молодиць, українські молодиці набирались сміливості і відваги й окозачувались. Страшна година силувала й жінок ставати з рушницями до оборони рідного краю.

– Кажуть, що гетьман хоче випроваджувати козаків з Чигирина і на викопані в Гадячі Богданові скарби наймає у військо німців, поляків та усяких пройдисвітів, – обізвався один старий козак Чухрай.

– Вже приговорив Карач-бея з татарами, щоб були готові йому до помочі, так гомонять в Чигирині. Не знаю, чи тому правда, чи ні, – сказала стара Лютаїха.

Тим часом за ворітьми заревли корови та воли, замекали вівці: прийшли череди з поля. Корови тислись коло воріт, поклавши голови на важкі дошки. Телята обзивались до їх з левади за клунею. Надворі було тихо й гарно, як у раю. В оселі був такий спокій, плило таке тихе, сільське, господарське життя, неначе страшної руїни та різанини за гетьмана Богдана ніколи й не було, неначе люди в Чигирині жили завсіди в спокою і в щасті і не зазнали пожежі, битв, вирізування людей, різанини та руйнування. Ольга Лютаїха пішла одчиняти ворота. Корови й воли поважно вступали в двір, вівці побігли, неначе бистрий весняний потік. Наймички вийшли з дійницями. Сама осавулиха взяла дійницю, сіла на маленькому стільчику і стала доїти корови вкупі з своїми наймичками. Невеличкі пастушки-хлопчики, одлучивши телята од корів, держали за нашийники телятка, котрі пручались і рвались до корів.

– А що, старі! коли натанцювались вже на помості, то час би вже й полуднувати. Чи вип'ємо гіркої, чи солодкого меду? – говорив старий Демко.

– Мабуть, гіркої, бо нам знов буде гірко, а не солодко од тих замірів Виговського, – сказав Міняйло.