Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Маринка впізнала його голос і почервоніла.

– Чому ж довго? Може, панни поховались в світлицях? – одповідала Маринка. – їм не можна ховатись нігде, тільки в садку.

– Та вони-то в садку, але дуже далеко позабігали, – сказав Зінько.

– А я їх таки знайду, хіба вони пірнуть під землю, то тоді не знайду, – сказала Маринка.

Стало тихо, навіть старі гості замовкли: то був знак, що вже всі поховались. Маринка розв'язала хусточку і скинула її з очей. Ні однієї панни не видко було в садку.

– Нікого не видко, неначе татари похапали паннів, – несміливо промовив Зінько до Маринки.

Маринка осміхнулась і з-під її рожевих уст блиснули два рядки білих, густих та рівних, неначе підрізаних зубів. Червона неширока стрічка вінком обвивала її голову та товсті чорні коси на голові. Та червона стрічка незвичайно приставала їй до лиця, надавала краси темним карим чималим очам.

«Гарна, як калина в зеленому листі», – подумав Зінько, почуваючи, що його серце стривожилось і закидалось в грудях. Маринка все стояла коло його; їй не хотілося бігти в садок та шукати дівчат в густих кущах. Вона тупцяла на одному місці, не одходила од Зінька, неначе ждала од його розмови.

«Чом це мені одпала охота шукати паннів? Все б стояла та дивилась на цього Зінька. Які в його тихі ясні очі! які в його м'які русяві кучері! Як мені хочеться погладити ті кучері, м'які та лиснючі, неначе шовк!» – думала Маринка і все стояла поруч з Зіньком.

– Показати тобі, панно, на декотрі кущі… де сидять пташки? – спитав в неї Зінько.

Гетьманша посварилась на його пальцем і насупила брови: мовчи, мовляв, не твоє діло!

Маринка побігла в гущавину і почала шукати своїх подруг. Довгенько вона блукала в гущавині і нікого не знайшла. Вона повернулась до ґанку, вискочила по сходах на ґанок і заглянула за густий лист винограду, котрий гніздом висів на стовпах ґанку, заглянула за спину обозного Тимоша Носача.

– Отам, панно, в мене за спиною, певно, знайдеш когось. А тут у мене в кишені ще одна панна сховалась, – жартував Носач, вдаривши себе по жупані збоку.

Зінькові стало жаль Маринки. Він підморгнув раз до неї, а другий раз під стіл. Маринка заглянула під стіл і зареготалась. Під столом почувся Христинин регіт, дзвінкий, як срібний дзвоник, котрий дзвенів десь неначе за тонкою стіною. Гетьманша й Катерина Виговська й собі засміялись. Засміялись усі гості. А Маринка тягла з-під стола за руку проворну Христину. В той час з кущів посипались дівчата в квітчастих уборах, неначе райські птиці вилітали з-під зеленого гілля. Піднявся регіт на ввесь садок. Христина розчервонілась. Щоки в Маринки аж горіли.

– Це тобі хтось сказав, де я сховалась! Ти б сама зроду-звіку не догадалась, де я сиджу. Я знаю, хто тобі сказав! – говорила і реготалась Христина і моргнула одним оком на Зінька.

Маринка опустила вії на щоки, втупила очі в траву і засоромилась. В той час вона була така гарна, що Зінько не міг одвести очей од її довгих чорних вій, котрі спадали кружками на її делікатні матово-білі щоки, зарум'янені рожевим прозорим одлиском. Зінько ледве вдержав в персах важке зітхання.

«Загорілось моє серце од твоїх очей, од твоєї краси, та не знаю, що з того вийде задля мене: чи щастя, чи одна мука», – подумав Зінько.

Він пригадав, що Маринка – шляхтянка, не козачка; пригадав, що його батько не любив шляхти, хоч би й своєї, української, не то вже польської; пригадав, що й мати його була неласкава до шляхти, і він вже неначе передпочував ті докори, які мали сказати йому батько й мати.

«Ой дівчино мила! навіщо ти занапастила моє серце карими очима, чорними бровами?» – подумав Зінько і важко зітхнув.

І поважний батько несподівано неначе став перед ним на ввесь свій козацький високий зріст і впік його страшними неласкавими очима.