Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Недалеко од Чигирина проживав у своєму хуторі старий Демко Лютай з жінкою Ольгою та з сином, молодим козаком Зіньком. Лютай був осавулом у війську гетьмана Карпа Павловича Гудзана, котрого козаки звали попросту Павлюком. Ще 1637 року, тоді як під приводом Павлюка реєстрові козаки підняли повстання проти Польщі, Лютай служив у війську за осавула. Повстання козаків під гетьмануванням Павлюка скінчилось битвою з поляками під Кумейками та Мошнами. Козаки були побиті і мусили постановити невигідний для себе мир з польним польським гетьманом Андрієм Потоцьким. Демко Лютай мусив підписати умову того миру вкупі з Богданом Хмельницьким, котрий служив тоді в війську Павлюка за писаря і котрий потім якраз через десять років сам підняв усю Україну на Польщу і розбив польське військо під Корсунем.

Чимала Лютаєва хата стояла під горами на височенькому пригорку і неначе оглядала зелені луки та луги, по котрих вився болотяний Тясмин, зарослий очеретами та осокою. Хата в Лютая була просторна, з світлицею і двома кімнатами, але така стара, як і її господар Демко Лютай: вона осіла, ввійшла трохи в землю, широкий ґанок з штучно виточеними стовпчиками, вкритими штучними, але чудернацькими вирізками, перехнябився, неначе налагодився лягти на бік на одпочинок, ніби втомлений давніми літами. Маленькі віконця хати ледве були примітні на білих стінах, чорніли здалеку, ніби покручені в стінах дірочки, і тільки проти вечірнього сонця ясним блиском нагадували про невеличкі скляні шибки, вставлені в ті дірочки. За хатою на долині розрісся старий густий садок; далі за садком нанизу лисніла зелена левада з розкішним огородом, а за левадою знов розсипались понад луками, неначе череда, веселі пригорки та горби, вкриті старим лісом. Попід зеленими горами та пригорками, скільки сягало око, слалася широка низина, розстелялись луки, луги, високі очерети. Серед мочарів вився гадюкою Тясмин між купами вільхи, верб та лози. На схід сонця синіла смуга високої гори, котра ніби нависла над самим Чигирином, а на горі стримів чорний замок з баштами, валами та високим дубовим частоколом на валах. А за зеленими луками та полями ясно вирізувалась проти неба ніби зубчаста смуга пісків, широка та довга, скільки сягало око. Смуга піскуватих кучугур, могил та горбів була облита червоним світом і зливалась з синім небом, вилискувалась.

Була неділя. Сонце вже стояло на заході і обливало червоним тихим світом і луги, і ліси, і пригорки. Луги зеленіли, аж лисніли проти сонця. Осока над Тясмином аж вилискувалась. На дворі стояла тиша. На ґанку на лавці сиділа стара Ольга Лютаїха, висока й сухорлява, в шовковій картатій плахті, в білій намітці. Проти неї на другій лавці сидів її син, молодий козак, Зінько, високий, здоровий та плечистий. Русяві короткі кучері сипались горошком на його широке чоло, на кремезну шию. Moлодий козак втупив очі в широку зелену низину, ніби милувався широким простором долини, але задумані ясні очі показували, що його думки літали не над лугами та гаями, а полинули десь далеко, в інші місця, в інші садки, в інші гаї.

– Чого це ти, сину, так задумався, неначе який старий сивоусий козак, втомлений битвами, неначе на твої плечі лягло сім десятків років та сімдесят битв з ворогами? Я по твоїх очах бачу, що думки твої не тут, а десь інде, десь пішли в гості, – говорила мати до сина.

Син неначе прокинувся од сну і кинув на матір гострий погляд.

– Як тільки сонце йде на захід, спускається над луки, на мене, мамо, все находить задума й журба. І з якої це причини, я тому невідомий, – тихо обізвався син.

– Ба, причина є. Я й знаю ту причину, що на тебе наводить журбу, та тільки не хочу тобі говорити про неї, – обізвалась стара Ольга, і її чорні невеличкі очі засвітились. В їх мигнули на одну мить жіночі хитрощі і насмішкуватість.

– Як же ви можете знати ту причину? Хіба ви, мамо, заглядали в мою душу, як у криницю, та бачили ту причину? – сказав син і засміявся. Білі рівні, як підрізані, зуби блиснули. Вид в Зінька став веселіший.

– І не заглядала в ту криницю, а догадуюсь, яка причина ворушить твої думки.

Старий Демко Лютай в той час стояв у світлиці коло стола і набивав тютюном прездорову люльку. Демко був такий високий на зріст, що його сива чуприна на здоровій круглій голові трохи не черкалась об сволок. Набивши тютюну в люльку, він викресав огню і хотів вже запалити люльку, але ненароком глянув на два рядки образів у кутку на покуті в золотих та срібних шатах. Усі святі неначе дивились старому Демкові у вічі. Старому стало ніяково кадити таким зіллям перед образами. Він прислухався через поодчинені хатні і сінешні двері до розмови матері з сином. Розмова його очевидячки зацікавила. Демко тихою ходою пішов на ґанок.

Незабаром маленькі двері з сіней в ґанок неначе заслонила синя заслонка. З дверей висунулась здорова червонувата люлька і неначе глянула огневим оком на ґанок; за нею вистромився карлючкою закручений цибук з здоровим жилавим загорілим кулаком, котрий подужав би одразу вбити на смерть людину, якби ним Демко телепнув під вухо; за кулаком висунулась сива, аж біла, чуприна на круглій, однизу підголеній голові; з-під чуприни виглядали кінці сивих вусів, як дві жмінки конопель; за чуприною та вусами висунулись з дверей міцні та широкі плечі, черкаючись од одвірки. Здавалось, ніби старий козарлюга не виходив, а вилазив з стародавніх низьких і вузьких дверей, неначе через якусь вузьку продухвину.

Демко протиснувся через двері, підвів вгору здорову голову і випростався на ввесь свій високий зріст. Підголена голова лисніла ледве притрушена сивим чубом, котрий розсипався кругом по голові. Демко стояв на ґанку, як дуб, хоч і старий, але міцний, кремезний, широкоплечий. Синій кунтуш розхристався на грудях; з-під широких рукавів білої сорочки було видко жилаві товсті руки, на котрих лисніли напружені товсті жили, неначе обидві руки були обкручені міцними вірьовками. Демко потяг диму з цибука. Люлька спахнула. Дим повився синіми клубками попід стелю ґанка. Демко сів на лавці коло старої, і лавка увігнулась під ним і заскрипіла.

– То це на тебе, Зіньку, находить сум перед вечером? – спитав старий Демко, зирнувши гострими синіми очима на сина. – Чого ж це ти зажурився? Добрий козак не повинен журитися. Журба – це бабське діло, тільки баби люблять зітхати та божкати: «Ой Боже мій! ой Господи! ох-ох-ох!» – хоч би її курка брикнула або муха за ніс вкусила.

– От і вигадує старий! Хіба ж я зітхала коли, як мене кусали мухи, хоч би й спасівські? – обізвалась Ольга.

– А то ж ні! Сам чув на свої вуха, як зітхала та все одгонила мух, неначе татарську орду, та все казала: «Ой Боже мій! ой лишечко моє! ох! ох!» Та все ох та ах! Охати та зітхати – це діло бабів. Козакам сором сумувати!

– Та то я, може, зітхала чого іншого, а не од того, що мене мухи кусали, – обізвалась стара.

– Мабуть, ні! бо є такі молодиці, що як їх кусають мухи, то вони ґедзкаються, як телиці в Спасівку, та брикаються руками й ногами, а є такі, що тільки охають та стогнуть, – жартував старий Демко.

– Смійся, смійся собі на здоров'я! аби не плакати! – обізвалась стара.

– От, Зіньку, в наші часи козаки не сумували й не журились, та ще такі молоді, як ти. Замолоду в мене все жарти, було, вертяться на думці. А як угляджу де в степу ворога-татарина на коні, то в мене аж душа заграє, аж руки задрижать, неначе в того вловчого, що заглядить в лісі зайця та ще й старого; так би гнався за татарином хоч би й на самий край світа.

Демко знов глянув на сина. Три старші його сини полягли в битвах головами. Найстарший впав на землю коло самого Демка під Кумейками. Гармата влучила йому в груди і розшматувала його. Старий батько бачив, як впали на землю одірвані руки й ноги його сина, як покотилась по землі голова. Два менші сини полягли в битвах Богдана Хмельницького з поляками. Зостався один, найменший син, Зінько. Старий Демко сподівався, що вже не швидко загримлять гармати на Україні, не швидко буде литись козацька кров, і втішався тим, що після його смерті Зінько зостанеться господарем в оселі, буде доглядати господарства, догляне до смерті і стару матір.