Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Я тільки приніс вам пропозицію про згоду! Нехай буде мир між нами на землі, як на небі між херувимами та серафимами! – заспокоював козаків Беньовський. – Чи є ж що в світі кращого, як мир та згода, коли братерські народи живуть в згоді, як рівні брати? Хіба ж ми не брати і тілом, і духом? Хіба ж ми не діти Отця Небесного? Хіба ж ми не близькі до других? Наш отець, польський король, не понехтує тими, котрі покаються перед ним і підхиляться під його руку. І ми будемо жити в згоді. Знов буде рай на Україні.

– Ми вже знаємо тепер про твою пропозицію, пане Беньовський, то вже нема чого більше й балакати про це, – промовив Сомко. – 3 цього пива не буде дива. Діло вже зроблено гетьманом Богданом, а мертвого з гробу не вертають.

– Ясновельможний пане! Ти приносиш нам з своєю пропозицією не мир, а меч, – обізвався Тиміш Носач. – Король та пани пустять на Україну польських дідичів та єзуїтів, насадять на уряди в Україні своїх урядників, знов розділять наше суспільство на ворожі верстви: на шляхту, козаків, хлопів, а цей порядок нам непотрібний, це польський порядок! Ми не згодні на це. А коли ти, гетьмане, пристанеш до цієї королівської, польської пропозиції, то ми доберемо способу проти цього діла.

Сомко вийняв шаблю і показав Беньовському, Павло Тетеря та Данило Виговський вийняли і свої шаблі з піхов і показали Сомкові.

– А ми пристаємо до злучення з Польщею і для цього знайдемо такий самий спосіб! – гукнув Павло Тетеря.

І між старшиною знов піднявся галас, шум, гам та змагання.

– Годі вже вам, годі! Ходімо ліпше та вип'ємо по чарці горілки та по кубкові меду, хоч ви й не з медом прийняли пропозицію польського посланця, – сказав гетьман, і старшина потрохи вгамувалась і заспокоїлась.

– Зберу ж я тепер раду з самих тільки прихильників Польщі, і тоді вже доконечне постановимо умову з'єднання України з Польщею, – шепотів гетьман Виговський на саме вухо Беньовському, йдучи позад старшини з світлиці.

– На тебе, ясновельможний, покладаюся, як на кам'яну гору. Схочеш – зробиш усе і зумієш зробити усе з твоїм хистом та великим розумом, – шепотів Беньовський на вухо гетьманові. – Але знаєш що, ясновельможний?

– А що? – спитав тихо Виговський.

– Передніше за все обстав свою особу й Чигирин військом з найнятих чужоземців: з німців та волохів або з шляхтичів, та вже тоді починай діло з'єднання України з Польщею. На своїх козаків не дуже покладай надію, – шепотів Беньовський.

– Я вже загодив татарське військо, загодив Карач-бея з його ордою, – сказав Виговський до Беньовсько-го. – Я таки думаю справдити свою думку, як би там не гомоніла задніпрянська старшина. Вінницький полковник Богун, київське духовенство й митрополит – це наша сторона, бо всі вони не присягли Москві й досі.

Тиждень гостювали в гетьманші Виговської її родички та знайомі і тільки другого тижня почали збиратися в дорогу. Гетьманша не пускала їх додому, просила зостатись ще з тиждень, доки вона оговтається на новому місці в Чигирині та освоїться з новими для неї людьми. Одначе гості не згодились зоставатись довше. Якилина Павловська поспішала до своєї господи, до свого господарства; Павлина Рудницька трохи боялась свого кальвініста Христофора Стеткевича. Гості почали лаштуватись в дорогу. На гетьманшу найшов сум.

– Не звикла я ще до нового місця; буду я нудитись, як ви виїдете од мене. Окрім Катерини Виговської, нема в мене близької приятельки й порадниці, окрім неї, нема мені з ким поговорити й розважити себе. Гетьман все за роботою, все має якісь діла з посланцями та з козаками. Зануджуся я отут в Чигирині, доки звикну до його… Знаєте що, кохана цьоцю? Покиньте в нас свою Маринку, – говорила гетьманша на прощанні до своєї тітки Якилини. – Нехай вона побуде в мене який там час. В Чигирині тепер пробуває моя братова Маруся Стеткевичева з дочкою Христиною, пробуває мій дядько князь Соломирецький з дочкою, і Маринці буде весело з Христиною та князівною Зінаїдою. Нехай Маринка зостається в мене до котрого часу.

– Про мене, й нехай, як Маринка на це згодиться. Заохочуй її, Олесю, може, вона й зостанеться в тебе. Може, ще тут і заміж піде за якого прудиуса-козака, – сказала тітка Якилина і зареготалась.

– Може, й піде, як хто путящий трапиться. Я й не дуже прихильна до військових людей, до козаків, а пішла ж заміж за козака, бо серце моє мене потягло, – обізвалась Олеся. – А що, Маринко! Я хочу зоставити тебе в себе на який час. Чи зостанешся, чи поїдеш з мамою до Києва? – спитала гетьманша, покликавши Маринку.

– Ой спасибі тобі, Олесю! Зостануся. Мені буде тут весело з Христиною та з Зінаїдою, – весело обізвалась Маринка, аж темні очка в неї заграли.

Окрім Христини та Зінаїди, молоду Маринку манила до Чигирина ще одна особість: Зінько Лютай з своїми білявими кучерями, з веселими синіми очима, з веселою розмовою, жартами та піснями. В Лютая був чудовий дзвінкий голос, і він любив співати, як співає сільський веселий парубок.

Виїхали гості з двору. В просторних покоях стало порожньо і якось мертво. Гетьманшу взяв жаль, як вона вернулась і переступила поріг просторної світлиці. Але три молоді панни і справді не дали гетьманші сумувати: піднялися в світлиці жарти та смішки. Христина бігала, дуріла та зачіпала подруг, піднімаючи їх на смішки. Вона розігнала гетьманшин сум і розвеселила її.

VI