Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Тим часом старий Демко виніс на ґанок добру пляшку горілки і полумисок з пирогами. Старі козаки випивали чарку за чаркою та все балакали про старовину, про битву під Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, котрий підняв проти Польщі реєстрових козаків і задумав підняти усю Україну, про сміливого полковника Скидана, про зрадника-козака армянина Ілляша Караїмовича, котрий виказав польському гетьманові про заміри Павлюка та Скидана, що вони задумали підняти народ проти польських панів. Демко подав синові чарку горілки. Син не схотів пити, взяв чарку в руки, надпив і подав батькові. Його брала нудьга. Молода Маринка вже давненько кинулась йому в вічі, і її делікатний вид з палкими очима все ніби стояв перед ним і не давав йому спокою, його думки все обертались до тих чудових очей, як орлині очі до сонця.

Зінько встав, пішов до стані, вивів коня, накинув сідло і проворно скочив на його. Кінь захилитався під ним і став дибки, а потім знявся з місця і вихром вискочив за ворота. Стара мати обернулась до Демка і мовчки махнула рукою слідком за сином: бачиш, мовляв, старий, як син з нетерплячки орлом полетів до гетьманського двору!

Зінько і справді полетів до гетьманського двору. Гетьманша з Маринкою, Христиною і з гістьми сиділа в садку. Сонце вже скотилось дуже низько і пронизувало садок наскрізь золотим промінням, неначе оповило увесь садок золотими блискучими пасмами ниток. Гетьманша Виговська сиділа на лавці коло самого ґанку. Коло неї на стільчиках сиділи Катерина та Олена, Богданові дочки, деякі немолоді жінки козацької старшини обсіли сходи ґанку. На ґанку стояв обозний Тиміш Носач, Зіньків дядько, котрий зайшов у гості до гетьмана. Маринка, Христина і кілька дочок полковників та сотників бігали по садку, грали в хрещика. Зінько вступив у садок, привітався до гетьманші та її гостей і став під грушею, спершись об стовбур своїм дужим плечем. Він розглядав паннів: шляхтянок та козачок. Паннів зібралось чимало. Усі вони були в квітчастих дорогих жупанах: і червоних, і блакитних, і рожевих. Блищали золоті дукачі та сережки, блищали золоті позументи, манячили усякі стрічки. Прогалина ніби цвіла пишними квітками. Панни грали й щебетали, неначе ластівки. Було чимало між ними гарних з лиця, але ні одна не сподобалась Зінькові так, як Маринка. Вона вгляділа Зінька і почервоніла, її карі ясні очі стали ще ясніші. Вона стала веселіша й проворніша, почала пустувати, прудше стала бігати з подругами, ганятись за ними, переганяти їх, все вешталась, все бігала, не могла на місці встояти.

– Чого це ти, Маринко, стала така прудка? – спитала в неї Христина, скоса поглядаючи на Зінька. – То ходила, неначе нежива, а тепер літаєш, неначе та птиця.

– Я й давно була прудка, тільки стала оце прудкіша, щоб доконечне тебе впіймати, – сказала Маринка, а сама все скоса поглядала на ту грушу, під котрою стояв широкоплечий Зінько в чорній шапці з червоним верхом, з-під котрої вибивались русяві кучері і лисніли на сонці.

– Навіщо ти, небоже, підпираєш грушу плечима? Чи боїшся, щоб не впала та не задавила панянок? – гукнув з ґанку Тиміш Носач і насмішкувато зирнув на Зінька. Він знав, що його небіж дуже несміливий при дівчатах.

Зінько підвів свої ясні віка, зирнув на дядька і осміхнувся. Він догадався, що дядько піднімає його на сміх.

«Отже ж, старий дядько ще вивезе язиком, як на лопаті, перед паннами, що я боюся паннів, – подумав Зінько. – Ой, коли б не ляпнув язиком! А в дядька язик таки довгий, хоч на аршин міряй. Ой ляпне, сором мені буде перед… перед Маринкою, однією тільки Маринкою».

Довгенько гуляли дівчата в хрещика на широкій прогалині, вкритій зеленою густою травою. Довго наглядав над ними Зінько і придивлявся, котра з їх найкраща, і більше за всіх сподобалась йому Маринка і височеньким зростом, і тонким гнучким станом, до котрого ніби влип вишневий оксамитовий корсет, і ясними карими очима, і тонкими, довгими, гострими на кінцях, як стрілки, бровами.

Дівчата потомились, розчервонілись од біганини і обсіли довгим рядком східець ґанку, неначе ластівки гілку вишні. Тільки Христина й Маринка не сіли відпочивати і стали за гетьманшею поблизу од тієї груші, де стояв Зінько. Зінька брала охота заговорити з Маринкою. Сама Христина зачіпала його, почала з ним розмову, але Маринка мовчала. В самого Зінька язик неначе прилип.

«І чого це на мене найшла така несміливість? Чого це я неначе боюся цієї молодої дівчини? – думав Зінько, поглядаючи на Маринку. – Був я в битвах, не лякався диких татар, не раз сміливо кидався з шаблею на страшного дикого татарюгу, і смерть мені була не страшна… а тепер чогось не смію слова промовити до цієї молодої шляхтянки. Що це зо мною сталося? Мабуть, це од того, що поважна гетьманша сидить близько і поглядає на мене».

Тим часом надійшли ще нові гості. Прийшов Сомко, а з ним ще кілька молодих козаків, синів старих сотників. Дівчата встали й розсипались по прогалині. Молоді козаки балакали з ними, жартували, а Зінько все стояв під грушею, неначе прилип до неї плечима, і не насмілився приступити до Маринки. От вона пройшла проз його дуже близько поруч з Христиною, трохи не черкнулась об його жупан рукавом білої сорочки. Він думав промовити до неї слово, а те слово неначе спинилось у його на кінчику язика.

– Давайте, дівчата, грати в ціці-баби! – гукнула проворна Христина.

– Давайте! Ми вже одпочили, – сказала Маринка.

Почали вибирати ціці-бабу. Всі поклали пальці на стіл перед гетьманшею. Христина приказувала, тикаючи по кожному пальці і промовляючи:

– Котилася торба з великого горба, а в тій торбі книш-паляниця, хто впіймає, тому доведеться жмуриться.

Христинин палець спинився на Маринчиному пальці. Маринці зав'язали очі, повели до груші, під котрою стояв Зінько, поставили її й звеліли, щоб вона держалась рукою за грушу. Зінько оступився од груші на ступінь. Усі панни шелеснули, як птиці, на всі боки і поховались в садку по кущах. Христина сховалась під стіл, за котрим сиділа гетьманша з Катериною.

«І чого це мені ця ціці-баба з зав'язаними очима наче страшна стала? Така гарна і така страшна? Не насмілюсь заговорити з нею та й годі, – думав Зінько, оглядаючи височеньку фігурку Маринки. – Але вона тепер з зав'язаними очима стала вже не така страшна… А дай заговорю з нею…»

І справді, пишні очі дівчини, зав'язані хусткою, не тривожили молодого козака. Він став сміливіший.

– Ой довго тобі, панянко, прийдеться шукати паннів! – заговорив-таки Зінько до Маринки.