Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– В неї рідня шляхетська, в неї рідня гетьманша Виговська та князі Любецькі, Соломирецькі, Огінські та ще якісь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мій! Тільки занидієш, зачеврієш та замучиш себе залицянням, а з того нічого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! – сказала мати.

– Мамо, схаменіться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостів до Маринки по рушники, – сказав син.

Старий Демко пахкав димом з рота і осміхався.

– Та це твоїй матері прийшла вже година охати, бо швидко корови та вівці прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дійниці вона охає, а не через Маринку, – говорив Демко і все осміхався з-під кудлатих довгих вусів.

Тим часом у воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як і Демко Лютай, у вишневому жупані і з коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стриміла люлька така завбільшки, як добрий кулак. То був козак Міняйло, сучасник битви під Кумейками. Високий і довгоногий та сухорлявий, Міняйло дибав через двір, наче журавель через поле, і простував до ґанку. Він поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом і поклав її на верхньому східці ґанку. Зараз за ним прийшло ще кілька старих сивих козаків, що брали спіл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотні польських куль, неначе якимсь чудом, і вони повертались до Чигирина живі, хоч і пошматовані польськими шаблями. В одного тягся смугою синій рубець через усю щоку, в другого синіли шрами на лобі, в третього було тільки одне вухо, а друге він загубив під Корсунем в битві.

Старі козаки привітались, поклали шапки рядочком на східці і посідали в ґанку на лавках. Стара Ольга оступилась з місця і стала в дверях. Ці старі козаки трохи не щодня навідувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давні битви, та в гурті покурити люльок та смикнути по добрій чарці горілки.

– А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? – почав балакати Міняйло.

– Чув, чув. Він задумав знов пристати до Польщі і потягти за собою й Україну, але це нісенітниця, – сказав недбайливо Демко. – Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.

– Це, мабуть, гетьманша його підбиває, бо вона шляхтянка і не любить козаків. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, – сказав один сивоусий козак.

– Ох Боже мій! про гетьманшу недобра слава йде поміж козаками в Чигирині, – обізвалась з порога Ольга. – Ця нова гетьманша не те що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жінку Чаплинську. Ой Господи! який тепер світ настав!

– Як збунтується гетьманша, то ти, жінко, збирай жіноцьке військо та й качай на неї з гармат та рушниць! – сказав Демко.

– То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманіш й полякам те, що вчинили козачки та молодиці ляхам в Трилісах та в Буші, – сказала Ольга. – Коли приидеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тільки Бог не попустив, щоб до цього дійшлося. Ох, ох!

– Це гетьман хоче запровадити на Україні польські шляхетські порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привілеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, – сказав Демко.

– Пху! – плюнув Міняйло на один бік.

– Пху! – плюнув один старий козак на другий бік.

– Не діждуть вони цього! – крикнув Міняйло. – Ми знов станемо в козацькі ряди! Ще раз поміряємось з польською шляхтою шаблями.

– І навіщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хіба на йому буде м'якше спати? хіба його в голови покладеш чи під себе підстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усі на Україні повинні бути рівні і мати однакові привілеї. Навіщо ж так воно, що одному привілеїв з головою, а другим нема нічого, тільки латані свити? – промовив молодий Зінько.

– Розумні слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобі й на! – сказав Демко, очевидячки радий, що син потрапляє в його думки.

– Бились, бились, войдувались з польським військом, дійшли до кінця, а тут тобі й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман! – обізвався Міняйло.

– Скільки людей вигубили, а тут тобі й на! – обізвався один козак.