Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– І я зарікаюсь, – сказала Маринка.

– Глядіть лишень та стережіться! Не дурно ж співають в пісні: «Ой дівчина-горлиця до козака горнеться», – промовив Беньовський і покивав делікатно пальцем на трьох паннів. – Ви три грації, а декотрі козаки люблять грації, хоч вони все в битвах трохи не щодня.

Панни і справді зорили скоса очками по козаках, котрі сиділи попід стіною довгим рядом. Між доходжалою старшиною сиділи й молоді, й гарні сотники і прості козаки, сини декотрих поважних старих сотників та полковників.

– А придивіться й вгадайте, хто з молодих козаків тут найкращий? – говорила весела Христина до Маринки та Зінаїди.

Маринка й Зінаїда осміхнулись і мовчали.

– Але жарти жартами, а нам час і честь знати, дати спокій молодій гетьманші і подорожнім, бо вони здорожились. Чи правду я кажу, пане підкоморій? – сказав Беньовський, вставши з місця.

– Правда твоя, правда! Треба нам і честь знати, – обізвався Немирич.

Беньовський, Немирич і вся козацька старшина заворушилась, вставши з місця: всі вони розпрощались з гетьманшею та з приїжджими. Гетьман запросив усіх до своїх світлиць, доки покличуть їх на обід.

– Не забувайте ж нас, ясновельможний пане Беньовський! Навідуйтесь до нас! І ви, пане Немиричу, не минайте нашої господи! – запрошувала їх гетьманша.

– Вже чию господу мину, а вашої так не мину! – говорив Беньовський, обернувшись на порозі.

Гості зостались в світлиці і розбалакались. Якилина Павловська сіла поруч з Ганною Хмельницькою і швидко познайомилась з нею і розговорилась. Павлина Рудницька була незвичайно рада, що заїхала в далекий і новий для неї край. Козаки вчинили на неї дуже приємне враження. Вона почала вже марити, що тут в Чигирині до неї причепиться якийсь козацький прудиус, закохається в неї, доконечне посватає, і вона виїде з Чигирина вже заміжньою, а не панною.

Довгенько балакали гості, ждучи обіду, коли несподівано в світлицю увійшов Юрась і, без сорому казка, голосно промовив, невважаючи на гостей:

– Що це таке, мамо? що це таке?

– А що ж це таке? Світлиця, а в світлиці наші шановні гості, – обізвалась Ганна Хмельницька.

– Я їсти вже хочу! Чом ви й досі не даєте обідати? Я вже давно їсти хочу і вже довше не видержу. Я не звик ждати. Ввесь Чигирин вже пообідав, а ви й не думаєте про обід і гадки не маєте.

– Отже ж, сину, чи не правду ти кажеш: нашим гостям і справді вже час би й обідати. А піди, Катерино, та спитай в кухарів, чи вже готовий обід?

Катерина вийшла на часок і знов вернулась в світлицю.

– Вже, мамо, готовий. Не знаю, чи готовий вже до обіду гетьман та старшина, – сказала Катерина.

Тим часом увійшов Виговський і спитав у Ганни, чи можна вже просити старшину й гостей до столу. Катерина оповістила, що можна, бо обід вже готовий. І Ганна Хмельницька, добра господиня, нагодувала гостей і гетьманшу таким смачним обідом, який їм рідко траплялось їсти. Молода гетьманша сподівалась, що при обіді і по обіді буде здорова випивачка, що козацька старшина почне без міри пити та гуляти. Але нічого цього не трапилось. Ганна Хмельницька не веліла подавати на столи багато горілки та вина. Вона ще за живоття Богдана вивела при дворі гетьмана гулянку та п'янство.

По обіді, як козацька старшина, небагато випивши, розійшлась, Виговський, зовсім тверезий, пішов до свого кабінету [з Беньовським], Юрієм Немиричем, князем Соломирецьким, Данилом Виговським та ще з кількома православними шляхтичами, котрі приїхали з Немиричем поздоровити молоду гетьманшу з приїздом. Закуривши здорові люльки, вони посідали на низьких турецьких софах і почали балакати од щирого серця.