Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Пане Юрію! пани повинні бути в кожній державі, бо на їх лежить висока повинність обороняти рідний край і дбати про науку та просвітність, – сказав Беньовський.

– Це вже моє діло, а не твоє, пане Беньовський, – обізвався Юрій Немирич, – я й сам не зрікаю вартості вищої верстви, шляхетства для своєї вітчини, але рабство мені не подобається. Кожний чоловік носить в собі образ Божий.

– Ясновельможні панове! Тепер час не змагатись, а веселитись, що моя дорога гетьманша благополучно доїхала з Києва до нового житла. Мамо, час би вже привітати гостей старим медом, од котрого усякі хмари зсовуються з чола! – сказав гетьман до Ганни Хмельницької. – Почастуйте, мамо, мою молоду гетьманшу та моїх вельмишановних гостей тим медом: може, вони трохи розвеселяться.

Ганна Хмельницька вийшла на часок, а потім вернулась. За нею слідком вступив у світлицю козак і виніс на срібному блюді здоровий жбан старого меду і вже поналивані медом срібні кубки. Виговський подав перший кубок Олесі, взяв один кубок у руки, усі гості взяли по кубкові меду і повставали.

– Вип'ємо за здоров'я моєї дорогої молодої гетьманші! – промовив Виговський.

– За здоров'я ясновельможної молодої гетьманші! Даруй же, Боже, щоб ваше життя було солодке й міцне, як оцей старий мед, п'яне чоло! – гукнув Беньовський на всю світлицю. – Віват! віват! віват!

Усі гості гукнули тричі «Віват!». Саме в той час прибув у двір дядько гетьманші Олесі по матері, князь Богдан Соломирецький з молоденькою дочкою Зінаїдою. Одчинились в світлицю двері, і, як гості пили мед і кричали «віват», на порозі з'явився Соломирецький поруч з своєю гарною дочкою.

– Ого-го! князь Соломирецький! Наливайте кубки медом! Вип'ємо за здоров'я князя і його дочки Зінаїди! – гукнув Виговський назустріч родичеві-князеві, радий, що до його завітали в гості ті Олесині родичі, котрі йшли проти Олесиного шлюбу з ним.

– За чорні очка та гарні брівки молодих паннів Маринці, Христини та князівни Зінаїди! віват! – гукнув Беньовський, неначе він був молоденький панич.

– Віват! – гукнули гості, а панни засоромились, почервоніли і тільки поглядали одна на другу: звідкіль, мовляв, і для чого це така нам честь. Козацька старшина тільки переглядалась та осміхалась. Козаки знали, що п'ють за здоров'я паннів та жіноцтва тільки в польських палацах; це не був козацький звичай пити прилюдно за поважних оказій за здоров'я жіноцтва. Окрім того, їм не сподобався приїзд до нового гетьмана шляхтичів та родичів гетьманші високого коліна.

Маринця й Христина кинулись до Зінаїди і почали з нею обніматись та цілуватись.

– Ой, яка я рада, що оце ти, Маринцю, та ти, Зінаїдо, приїхали до Чигирина, – говорила Христина до молодих паннів, – буде мені з ким погуляти й побалакати. А то говори з старими! Там-то мені втіха з старих тіток та дядин! – жартувала Христина, скоса поглядаючи на тих тіток та дядин.

– А знаєш, серце Христю, що гетьманша просить мою маму, щоб я зосталась в неї жити в Чигирині та в Суботові, – тихо шепотіла Маринка Христині на вушко.

– Невже! От і добре! – сказала Христина і аж крутнулась на одному місці, а потім підскочила.

– А про що там, панни, ви шепочете? Певно, про нас, старих? – спитав Виговський в паннів здалеку.

– Авжеж! Шепочуть вони нишком не про нас, старих, а про молодих! – сказав веселий Беньовський. – Ой панни! стережіться лишень ви молодих козаків, цих степових орлів. Наїхали ж колись до гетьмана Богдана з воєводою Адамом Киселем молоді шляхтянки й панни, й панії та й… декотрі й додому не повертались, навіть заміжні, не тільки панни: позалітали на вольні степи з красунями козаками, покинули навіть своїх чоловіків. Ой стережіться козаків! Бо козак, як орел, як побачив дівчину, то і вмер, – жартував веселий Беньовський.

– Та ми, пане Беньовський, цього не дуже боїмося! Ми в цьому безпечні, – обізвалась весела Христина.

– Ми не боїмось козаків, – додала за нею Маринка.

– Моя гарна панно! Не зарікайтесь заздалегідь і не ручайтесь за своє серце, бо серце вольне, як вітер, – сказав Беньовський.

– Я зарікаюсь заздалегідь, – обізвалась Христина.