Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Прошу ж вас, ясновельможний пане, сідати. Будьте нашим приємним гостем. Я бажаю часто вас бачити в Чигирині і в нас в гостях, хоч ви й далеченько-таки од нас живете, – сказала гетьманша.

Беньовський сів проти гетьманші коло стола.

– Ох, не близький світ! Я тепер пробуваю в своїй маєтності на Поділлі коло Бара, але більш того, що живу в Варшаві або на Волині.

– Прибувайте до нас частіше, будете оповідати мені про Варшаву, про двір, про двірські звичаї, про двірське життя: буде що мені послухати, бо я, признаюся, дуже цікава знати, як живуть люди, вищі за нас і просвітніші.

– Спасибі вам, ясновельможна гетьманшо, за честь! Спасибі!

– Тут, в Чигирині, в палаці гетьмана Богдана, все дуже по-старосвітському: на стінах, за образами, вишивані рушники, на стелі понамальовувані янголи та усякі малюнки, неначе в церкві. Це мені не подобається.

– Чому ж? Янголи нікому не шкодять, – обізвалась стара гетьманша Ганна.

– Воно так, але церква церквою, а палац палацом, – сказала Олеся. – От у палаці мого покійного панотця, і в князя Соломирецького, і в князя Любецького то все вже по-чужоземському: на стелі скрізь понамальовувані амури та венери, як в Дуврі або в Варшаві в палаці короля.

– Нічого те, ясновельможна гетьманшо, нічого те! Поживете, то й ви поставите палац, а варшавські майстри понамальовують вам таких амурів та купідонів, що аж гарно буде подивитись: сама любов так і проситиметься в серце з стелі та стін. А лукаві купідони будуть з стелі пальчиком кивати на ваших красунь: стережіться, мовляв, красуні, бо мої стріли не жарти! Ой стережіться! бо й чигиринські козаки не вільні од стріл Купідона: побіджують вони й козаків.

Беньовський обернувся до дам та паннів і покивав на них пальцем. Дами усміхнулись.

– Ой ви вже наговорите! Видно, що ви варшав'як, – обізвалась смілива й проворна Павловська.

Двері одчинились, і в світлицю вступив шляхтич, київський підкоморій Юрій Немирич з кількома православними дідичами-панами, котрі, по волі чи по неволі, були прихильні до козаків ще за гетьмана Богдана і пішли навіть в козаки до його на службу, хоч і гнівались на його за те, що через його хлопи одбулись од панщини. Довідавшись, що молодої гетьманші ждуть в Чигирині, Немирич заздалегідь прибув до Чигирина, щоб поздоровити молоду гетьманшу-шляхтянку. Високий та рівний станом, з розумними очима, поважний на ході, славний оратор того часу та вчений чоловік, Юрій Немирич вступив у світлицю тихо й поважно, неначе вступав в сенат. Його часто шляхта вибирала за посланця в варшавський сейм, і він говорив в сеймі та сенаті дуже красномовні й розумні промови латинською мовою. Немирич був убраний у французьке убрання XVII віку, в чорний кафтан, в черевики й панчохи. Кругом шиї білів високий цупкий комір, але поверх цього убрання Немирич накинув на плечі козацький темно-зелений оксамитовий кунтуш.

– Моя дорога гетьманшо! Це Юрій Немирич, дідич, овруцький староста і київський підкоморій; це мій дорогий знайомий, – промовив Виговський до своєї жінки.

Олеся встала. Немирич поздоровив її коротеньким привітанням, мішаючи старосвітську книжну мову з живою українською мовою. Юрій Немирич поцілував Олесю в руку. Вона попросила його сісти. Немирич привітався і з старою гетьманшею. Він бував в останні часи і в гетьмана Богдана, в його палаці, помирившись з новим козацьким суспільським укладом життя на Україні. Немирич привітався і до Беньовського, як до давнього знайомого.

– Який я радий, що ми тут стрілися, неначе змовились, – сказав Беньовський до Немирича. – Як ми давно бачились! як давно!

– Нема де правди діти, таки давненько, – обізвався Немирич.

– Я давно чула про вас, шановний пане, од свого дядька й опікуна Христофора Стеткевича. Він дуже хвалив вас, як вченого чоловіка і славного оратора. Він кальвініст, як і ви.

– О ні, ясновельможна! Я був колись замолоду соцініаном, але повернувся до віри свого народу, – сказав Юрій Немирич. – Я вже давно став знов православний.

– Ви бували в чужих краях? У Франції, в Парижі? – спитала в його гетьманша.

– Більш того, ясновельможна, що в Голландії. Придивлявся до чужоземського життя, до школи, до науки, щоб себе трохи просвітити, бо і в наших, і в польських школах ще нема правдивої світської науки, яка вже тепер сутніє по чужоземських краях. Я бажав [би] позаводити такі школи і в нас на Україні замість духовних церковних шкіл. Я вернувся до віри своїх предків, пристав, як і багато наших православних дворян-дідичів, до покійного гетьмана Богдана, бо хоч козаки знесли перегородки між усякими верствами нашого суспільства, знизили нашу шляхту, але зате ж Богдан, хоч, може, й несамохіть, визволив народ од кріпацтва.